Перекоп

Сторінка 91 з 136

Гончар Олесь

— Куди преш, махновець?

Затиснутий натовпом, давно не стрижений, він, розпустивши чуба, пробує огризатись, але це тільки піддає вогню:

— Ще він і балакає!

— Прикладом йому рота заткни!

Бачачи, що товаришеві непереливки, Яресько кинувся йому на виручку, поліз у саму гущу.

— Чого на свого напали? Для біляків приклади побережіть!

Коли з'ясувалось, що перед ними свій же, з полтавських червоних добровольців, сибіряки одразу подобрішали, розвеселились.

— Не серчай, товаришок,— стали вони заспокоювати Левка Цимбала.— Це нас чуб твій підвів: дуже на махновський змахує.

— Та десь же тут, кажуть, і Гуляйполе близько! А за якісь півгодини вони вже разом, і сибіряки, й

полтавці, сиділи цілою компанією в тіні пристанційних тополь, дружно вгощаючись запашними динями-скороспілками, що їх звідкись приніс під обома руками взводний Старков — жвавий, моторний юнак.

— Вгощайся, братва! — ривалив він дині між гурт — Це, кажуть, солодке!

Не вміли сибіряки динь їсти, і Яресько, сміючись, мусив навчати їх, як це робиться.

— Насіння вичищайте, шкуринки викидайте — у нас цього не їдять...

Серед тих, що вгощалися динями, особливим апетитом відзначався здоровий кругловидий паруб'яга, над яким товариші весь час підсміювались, що він нібито Гришки Распутіна земляк.

Полтавці глянули на нього зацікавлено.

— Атож,— не став заперечувати боєць.— 3 одного села ми з тим святим старцем, із Покровського, що по тракту від Тюмені на Тобольськ. Тільки в мене з ним зовсім різна програма... Я ще змалку і його, і матушку царицю, що до нього приїжджала, натуральною контрою вважав.

— Ну, а ти ж, Ткаченко, чого до земляків не признаєшся? — весело під'юджував взводний Старков іншого свого бійця, небалакучого і вже в літах дядька.— Розкажи їм про свій "курінь".

Ткаченко, розгладжуючи вуса, усміхнувся стримано. Що ж, було. З милості адмірала Колчака випало і йому надіти англійську шинель — після тифу мобілізували, записали в 1-й Український імені Тараса Шевченка курінь. За складом своїм курінь виявився із стріляних хлопців: з фронтовиків, з полонених черво-ноармійців, одне слово, з людей, чия душа аж ніяк до Колчака не лежала.

— Було це, як зараз пам'ятаю,— спокійно розповідав Ткаченко,— великодніми святами в селі Кузькіно, Самарської губернії. Якраз гробки селяни справляли, і наші хлопці, забігши на кладовище, мов цигани, стали вихоплювати з рук у тіток паски та крашанки. Довелось виставити вартових з гвинтівками для охорони порядку на гробках. За таку послугу піп виділив з па-нахидних калачів і для наших вартових дещицю; та тільки вони, як стали ділитись, то не помирилися між собою, підняли таку лайку в бога та Христа, що й піп утік з кладовища і всі свої калачі покинув... А ввечері офіцери звеліли нам займати позицію — позицію проти червоних, що стояли в сусідньому татарському селі. Ось тут і показав себе наш імені Тараса Григоровича курінь! По своїх стріляти? Не будемо! Всі сотні разом збунтувались, найлютіших офіцерів підняли на штики, а самі кроком руш! З червоним прапором туди, до своїх.

— Прощай, і Колчак, і його консерва,— засміявся взводний Старков і став пояснювати полтавцям: — Це Колчак все нас консервою американською до себе заманював. Бувало, як сипоне з аеропланів листівок та банок з консервами: у вас там, мовляв, голодуха, "іго-го" їсте, а в мене ось життя райське. А ми консерву поїмо, листівки покуримо і знову: "Марш-марш вперьод, робочий народ..."

Яресько вже знає про Старкова, хто він і звідки: поки десь охр бігав за.дидями,— розповідали^прр.н^рго товариші.^ Син шахтаря і рам .шахтар із кизёАрвськ^Шакт, із тих самих, звідки дивізія.зародилася. ЇЦе' щдлггком кинувся в "киплячий казан революції". Розповідали, як він, оцей непоказний із себе Старков, під час одного тяжкого бою в сибірських болотах виручив цілий батальйон, добровільно викликавшись прикривати його з кулеметом... Яресько, поглядаючи на нього, думав: добре б мати* собі такого товариша в бою. З усього видно — люблять Старкова у взводі. Навіть старші віком безвідмовно слухаються його, і не тільки, видно, тому, що він над ними командир: міцна, в боях перевірена дружба єднає їх між собою, взводного і його підлеглих. Коли треба по ділу кого послати, то Старков церемониться не стане, а треба, то й сам по дині для товаришів змотається... Ростом невеликий, але такий прудкий, жвавий, що навряд чи й двоє з ним справились би — випорсне, вивернеться з-під рук. Обличчя худорляве, а очі сині, як у дівчини. Просто дивно, як це в людини, що виросла на шахтах під землею, можуть бути такі небесно-сині очі...

— У вас тут житуха,— приязно говорить він, звертаючись до Яреська.— Вишні он там відрами продають. Динь, абрикос, всякої фрукти гори... Все росте, все дозріває: південь!.. А я, віриш, виріс і не бачив, як це воно садок цвіте... Тільки з пісень і чув.

— Так зате ж у вас тайга!

— О, тайга в нас могуча, це вірно. Коли гнали Колчака, в лісових пущах на такі села натрапляли, що тамтешні не знали, яка зараз і влада на світі...

По перону, кудись поспішаючи, йде група військових. По суворій напруженій заклопотаності, що лежить на їхніх обличчях, можна догадатись, що це командири. В центрі упевнено крокує міцно збудований середнього росту мужчина з коротко підстриженими вусами, у військовій фуражці, посадженій на голові якось міцно, по-робочому. Він щось на ходу говорить, раз у раз помахуючи рукою. На грудях у нього, на простій солдатській гімнастерці, далеко пломеніється яскрава червона цятка.

— То що в нього червоніє?

— Орден Червоного Прапора... Першим у республіці начдив наш його одержав.

— Так ото начдив? — наблизившись до гурту черво,нр;армш в заскалім

цьованш ^ рр^і.— АЦе ;Ьравда, нібибто він колишній офіцер ншецького генерального штабу? Старков сміється:

— Це скрізь такі брехні про нього пускають, бо прізвище в нього ніби як німецьке: Блюхер. А насправді робітник, металіст він, весь червоний Урал його знає...