Поступово веселішають обличчя поранених, згасає жах в очах одеських біженок та їхніх дітей, жах, навіяний громом англійських дредноутів.
Біля станційної водокачки ріжуть волів, готують обіди на всіх. В тіні високих, припалих пилюкою акацій, де отаборились із своїми кіньми та верблюдами степовики, радісно галасує, юрмиться дітвора. Живі, справжні верблюди! Такого дива ще ніхто тут не бачив.
— Дядьку, а як їх звати? — пристають до Оленчука, що саме годує своїх двогорбих.
— Цього Кузьма, а цього — Полундра.
— А вони не кусаються, дядьку?
— То вже як ти з ними поведешся,— поважно пояснює дітям Оленчук.— Коли з ним добрий, то й він з тобою добрий. Якщо почуває себе винним, то хоч і вдар — не розсердиться. А ось як вдариш задарма — то він тобі цього вік не простить. Або в стайні десь притисне, терне тебе об стіну так, що й шкура з тебе злізе, або хоч плюне на тебе при нагоді, і то йому стане легше.
На пероні стрілочники, почуваючи себе господарями, не без гордощів розповідають бійцям, що оце якраз і є та сама станція, далі якої інтервенти свого часу так уже й не пішли на північ. Повстанські полки Вознесен-ський та інші погнали їх звідси назад.
— А найбільше з них рвався до Києва, знаєте, хто? — розповідає сухорлявий станційний телеграфіст, звертаючись мовби зі скаргою то до одного, то до іншого з бійців.— Консул американський, полковник американської армії... Ще тут бої йдуть, а він уже в Одесі свою лавочку прикрив, консульський прапор у валізу — і гайда в путь. У Києві, мовляв, американський консулат відкриває... Аж сюди доїхав, а тут його французький комендант за шкірку та з вагона: не в своє залізли, мосьє...
— Попоказився він тут, той консул,— втрутився в розмову один із стрілочників.— Стерти в порошок француза нахвалявся. Сьогодні ваша, каже, зона, завтра наша! Це Америка навмисне, мовляв, пустила на Вкраїну французів, щоб руки собі тут попекли, а потім... потім видно буде!
— Одним словом, зчепилися два хижаки,— зауважив, спершись на костур, якийсь дідусь у солом'янім брилі.— За Вкраїну за нашу ніяк не помиряться.
В холодку на пероні групами розташувались поранені. Жінки з місцевих, що принесли їм молока, жалісливо допитуються:
— Чим же це вони вас? Отими кулями труєними, чи як?
— А чи правда, що там уже з моря стальні черепахи на берег лізуть?
— Черепах не бачив, дредноути — ото напасть,— пробасив з-під стіни кремезний, з перев'язаною рукою чоловік в зашмарованім одязі, з вигляду корабельний кочегар.— Одним залпом рибальське селище змітає...
— Така сила... Спаси й помилуй.
— Ну та ми ще вернемось, ми ще їм покажемо святую Русь! — зі злістю промовив матрос з якорями на грудях.— Про святую Русь кричать, а самі вже з тельбухами Антанті запродались.
Недовго тривав цей перепочинок. Десь одразу по обіді станцію почали діставати снаряди далекобійних гармат генерала Шіллінга. Довелося поспішно зніматись, щоб спільними силами пробиватися далі на північ.
Вже, коли рушали в путь, Леонід Бронников з платформи бронепоїзда випадково загледів Яреська, що саме проїжджав з килигеївською розвідкою неподалік попід насипом. Переглянулись, без слів кивнули один одному. Здорово вимотало за дорогу хлопця. Після того, як поховав найближчого друга свого Яноша, ще більше змінився: схуд, обшерх, обгорів. їде серйозний, постаршав, нема вже колишньої хлопчачої безтурботності на виду, тільки й зосталось, що очі — яресь-ківські очі спрагло поблискують з-під папахи глибоким сухим вогнем.
Ліворуч від колони розірвався на жнивовищі снаряд, за ним ліг другий, знявши руде кублисько диму й куряви. Кіннота помчала вперед. Бронников, приклавши бінокль до очей, став дивитись у напрямі залишеної станції, звідки била навздогін колоні ворожа артилерія. "Чекайте, ми ще прийдемо,— хотілося крикнути.— Відходимо ручаями, а сюди нас вернеться море!" ,. З'єднаній колоні південців тепер не видно було кінця. Із-за обрію виходила, за обрієм зникала. Знали, нелегкою буде подальша дорога: будуть ще й зруйновані колії, і поламані хребти залізничних мостів, і безконечні, вимотуючі силу бої.
Пилюка встає до неба.
Верблюди ревуть на весь світ.
На платформах ешелонів лежать покотом хворі, поранені. Сотні, тисячі їх, покривавлених у боях, скошених тифами, мучаться на возах, на відкритих платформах.
Небо і небо над ними. В зеніті незаймано чисте, а нижче по обріях — буре, сухе, тривожно скаламучене. Не вгадаєш, чим скаламутилось: чи далекими чорними бурями, чи ногами багатотисячних армій, що проходять в це літо землею?
ПІСНЯ І ХЛІБ
І СОНЦЄ світить, і сніг куриться... Дужий вітер гуде в обмерзлих деревах, жене попід лісом згорблену жіночу постать з клунком на спині.
Ніде ні душі. Ліс та поле. Куриться над полем сніг до самого сонця, туманного, завихреного клубками сухої снігової куряви. Вже воно при заході, вже скоро воно й зовсім сховається, .і споночіє надворі, а де вона ночуватиме? Знову вовки об'явилися. Давно вже не чути було їх у цих краях, а тепер все частіше завивають вночі попід селами, захлинаються своєю голодною звірячою тугою. Хто каже, що це на недорід, хто — що на нове нашестя.
Вовчі, видно, часи настають! Там, чуєш, вівцю потягли із кршари, а там, вигнані голодом із лісу, напали й на подорожніх. На неї, на матір, не повинні б вони напасти... Дикий звір і той мусить уступити їй дорогу, дізнавшись, до кого вона поспішає!
Випадково через сторонніх людей прочула, що син її лежить в кременчуцькому лазареті. В бараках при махорочній фабриці відкрито новий лазарет, і там він лежить.
Ноги самі несуть уперед та вперед. Хурделиця розгулялася — світу не видно. Сонце зайшло, швидко сутеніє. У вечірніх присмерках, у снігових завіях тонуть поля, розпливається ліс. Не лякає її ні хурделиця, ні темрява — не присідаючи, йтиме всю ніч. Тільки б не збитися з дороги. Сило небесна, дай їй дійти!
Свище вітер. Струмує сніг. Тисячі сивих гінців біжать поперед матері в розвихрену заметільну безвість.