— Рубай їх! На січку! — почув десь над собою різкий, аж моторошний заклик, до якого все ще ніяк не міг звикнути і від якого навіть зараз, в таку спеку, його поморозило. Навколо вже рубали, чути було передсмертні викрики на чужій мові, а перед ним, перед Яреськом, ще петляють вподовж вулички чорні зіщулені постаті у святкових — мабуть, ради спаса — сюртуках та капелюхах (сьогодні ж спаса!). Яреськів кінь, мовби сам обравши собі ціль, уже несе Данька за якимось таким живим сюртуком, що швидко-швидко перебирає ногами — чоботи-"бутилки" миготливо переблискують внизу, з-під розметляних фалд. Було в цій довтотелесій постаті парубка-колоніста щось схоже на молодого Фальцфейна, коли він носив траур по якихось своїх лютеранських родичах і отак наряджався в чорне, йдучи на люди... Все це промайнуло Яреськові в думці блискавично, за ту коротку мить, доки кінь його настигав утікача, доки настиг його з розгону на якихось кам'яних широких сходах і той спіткнувся, і капелюх йому злетів, відкривши льонисто-біляву голову, а Зтза спини Яреськової ще раз пролунало страшне, невідворотне:
— Рубай!!!
Рубонув, і той з хрипінням посунувся вниз під коня, і тільки тепер Яресько помітив, що розпалений кінь його, здибившись, стоїть на сходах, що ведуть... до кірхи! Важкі дубові двері відчинені навстіж, і звідти, із холодної сутіні кірхи, на них обох — на коня і на вершника — суворо дивляться якісь незнайомі кощаві боги.
І раптом десь угорі загуло, зарокотіло, заграло — величаво, могутньо. Що це могло так грати? Яресько задер голову, застиг зачарований. Орган? За весь час, що співав в асканійському церковному хорі, не чув він такої дивної музики. Слухав так, наче саме небо грало до нього. Нараз аж моторошно стало йому і щось схоже на докір почулось в цій музиці, що він ніби на все це замахнувся, на все це заніс свій гарячий, обкипаючий кров'ю клинок. Мовби зовсім інший світ, про. існування якого він, навіть не підозрював, відкривався йому зараз в цих повних гармонії звуках. Якоюсь всевладною грозовою силою, як ото з-під низько навислої градової тучі в степу, так війнуло від цієї музики на Яреська. Слухав, жадібно впивався нею. Лилися й лилися згори могутні рокотливі звуки, наче застерігали його від чогось, наче саме небо — через людські битви, через видзвін шабель — зверталося до якихось інших людей, чи до тих, що були, чи вже до прийдешніх, до тих, між якими нарешті не буде ні різанини, ні чвар, а над усім пануватиме тільки оця всевладна, всемогутня, що музикою наповнює душу, краса.
хххш
В сухій землі при дорозі шаблями копали ями й ховали убитих. Багато найближчих сподвижників Дмитра Килигея, таврійських фронтовиків, з якими він створював загін і з якими ходив у свої славні рейди на Хорли та на Крим, наклали в цих боях головою. В тучах дум-дум геройською смертю поліг Житченко-артилерист, Широкий Іван, матрос Толошний — всі з числа вожаків чагілинського повстання.
На вози, на платформи десятками підбирали поранених.
Лагодили колію, сяк-так шикувались і поповзом рухались далі. А потім знову похмурі кам'яниці колоністів на обрії, знову знавісніле дзижчання "дум-дум" над головою, колона зупинялась, розгорявся бій. На поміч колоністам з глибини степу підходили куркульські банди — не раз доводилось бронепоїздам у підмогу кінноті відкривати вогонь зі всіх бортів, відбиваючись від банд і шаблею, і картеччю. Іноді бої тривали годинами. Не вистачало води для пиття. Закипала вода в кожухах кулеметів. Під свист і дзижчання "дум-дум" бігали бійці з казанками до паровозів, але води й там не було, кінчалися всі запаси. Навіть комендори на бронепоїздах — напівголі, богатирського здоров'я матроси, і ті часом не витримували пекельних умов походу, знеможено падали біля своїх розпечених гармат.
Доки минули цей розворушений гадючник — смугу повсталих колоній та хуторів,— до краю вимучились всі, від командира до гуртоправа. Та ось зостались нарешті позаду і хмари дзизкучих "дум-дум", і розламані снарядами цегляні будівлі колоній на згірках. Ще вони димились, горіли, зникаючи за обрієм, а попереду в загадковості вже відкривалась нова степова далеч.
Нестерпна спрага мучила людей. Відтоді, як Бронников, глянувши на карту, повідомив бійцям, що незабаром попереду має бути річка,— вся колона стала жити одним чеканням тієї річки.
Декотрим уривався терпець.
— А може, її й зовсім не буде?
— Буде, буде,— хмурячись, відповідав Бронников. І ось, коли перед ними яскраво згасав степовий
захід і весь степ, здавалось, горів, вона заблискотіла нарешті внизу, в низькодолі! І хоч виявилась степова ця річечка, такою, що й горобцю по коліна — ледь жива ворушилась на дні широкої, геть випаленої сонцем за літо балки — все ж, незважаючи на всю її оцю незавидність, бійці криком "ура" зустріли перший поблиск води, був він для них — як видіння світлого раю небесного.
В наступні дні колона відступаючих виросла. В путі до них приєднувались то більшими, то меншими групами партизани степових сіл, приєднався очаківський імені матроса Вакулинчука загін, кількома днями пізніше, на одній із вузлових степових станцій відбулася зустріч тавричан з рештками військ одеської групи: вони після здачі Одеси теж відходили з боями на північ, тримаючись весь час так само, як і херсонська колона, полотна залізниці.
Вся величезна територія станції була в цей день переповнена військами. Зустріч двох колон, хай навіть пошарпаних, втомлених, обтяжених масою хворих та поранених, якось одразу піднесла дух учасників походу, збадьорила людей. Після неминучого в таких випадках мітингу, на якому виступали улюбленці військ — Якір та двадцятилітній начдив Федько,— настав довгожданий перепочинок. Всюди як свято: зна— • йомляться, братаються — радісно, зголодніло. То тут, то там зацигикали гармошки, забренькали в руках у матросів гітари, і якийсь морячок-одесит з ходу пішов на пероні просто під відчиненим вікном у начальника вокзалу вибивати "Яблучко".