Врангель, оточений густим натовпом мундирів, російських та іноземних, прямує до аналоя. Починається молебень. Урочисті речитативи молитов раз у раз порушуються сухим клацанням фотографічних затворів. Не лише іноземні кореспонденти, але й самі представники місій жадібно ловлять на плівку то похмуро застиглі перед ними полки — "старовинні російські полки!",— то в мальовничих уборах духовенство, то народ. Народ представлений головним чином чап-линською дітлашнею, що, як горобці, позасідавши на деревах, стежать за церемонією звідти, з висоти колючих чаплинських акацій.
Молебень наближається до кінця, хор корніловців співає "Многії літа", всі присутні опускаються на коліна. Дьяконов чує, як схлипує в нього за спиною старий корніловець Млашевський, весь у ранах ветеран полку. Дьяконову теж до нестерпності здушує в горлі. Така мить! Весь майдан наче спорожнів одразу, наче виліг під шашками — всі стоять на колінах, покірно схиливши голови, мов перед неминучістю власної долі. Чути, як вітер шумить корогвами та виймає душу хор корніловців трагічною своєю молитвою.
Представники місій, як і всі інші, теж стоять навколішках з пониклими головами. Он Мак-Келлі... Поводить окулярами японець... Яка сила, яка неминучість, мов підкосивши, поставила їх навколішки отут, у пилюці ярмаркового чаплинського майдану? "Стійте, стійте! — з болем, з надривом озивається Дьяконову якийсь недобрий внутрішній голос.— Уперше стоїте ви навколішки на цій нещасній, так густо политій кров'ю землі..."
— Диви, диви, Ванько, на того японця,— здивовано-насмішкувато долітає десь згори із акацій.— В окулярах, а не добачив! Коліньми коров'ячого кізяка роздавив!
— Ось кого я хотів би зараз зняти в оцьому вигляді... В науку потомкам,— глумливо шепоче Лобатий, звертаючись до Дьяконова, що невідривно дивиться все туди ж, у бік понуро пониклих, колінопреклонених серед пилюки та кізяків чаплинського майдану генералів та високих гостей — представників "її величності Антанти".
XXII
Небо темнішає, все нижче нависає звиро-ваним темно-бурим лахміттям хмар над майданом, над випростаним перед полками вождем. Що ближче вечір, то чіткіше, погрозливіше на скаламученім обрії прохоплюється оте німе, небесне: блись-блись!
Врангелеві імпонує ця урочиста церемонія при бурих тучах пилюки, що вітер жене по степу, при виблисках далеких блискавиць, імпонує вождеві й цей хор похмурих корніловців, випростаних у своєму трагічному молінні під темним, низько навислим небом. Вождь майже певен, що це сама природа, прагнучи взяти участь в його церемонії, зводить над ним і над його військами свій грізно-величавий храм...
Врангель час від часу почував якусь потребу в парадах. Вони зміцнювали його дух, він молодів душею, коли повз нього проходили, рубаючи крок, повернувши до нього рішучі, отуплені напругою обличчя, людські маси. На плацах він більше ніж де відчував своє обранство, своє життєве призначення бути вождем. Одначе на цей раз влаштувати в Чаплинці, у прифронтовій смузі, корніловський парад Врангеля спонукали й цілком практичні мотиви. Привернути до своїх військ увагу союзників, підстьобнути всіх тих, від кого залежать поставки — ось чого насамперед хотів досягти головнокомандувач своїм незвичайним парадом. І те, що розшарпані в каховських атаках "ратні орли" корніловці вирішили вийти на парад просто з окопів, вирішили в своєму нужденному вигляді з'явитись перед очима іноземних аташе та представників іноземних газет,— це не лише не зустріло заперечення з боку головнокомандувача, навпаки, це якраз відповідало його власним задумам і могло тільки сприяти досягненню поставленої мети. Чим гірше, тим краще!
Річ у тому, що останнім часом поставки з-за кордону військового спорядження помітно скоротились. Причини... Головна з причин — дружний, дедалі зростаючий міжнародний рух протесту робітників та докерів проти воєнних перевозок, проти будь-яких воєнних поставок у Польщу та Крим. Вся Європа бурунить. По містах барикади, в Ірландії — Червона гвардія, в Лондоні робітничі лідери погрожують, на випадок інтервенції, проти Республіки Рад, створити Ради в самій Англії. На американськім континенті становище ускладнюється ще й тим, що в Сполучених Штатах якраз у розпалі передвиборна кампанія, конгресменам доводиться маневрувати між двох вогнів... Але ж він, Врангель, не може ждати! Кажуть — завтра. А йому не завтра, а зараз, негайно потрібні танки, побільше нових могутніх танків, щоб стерти ними з лиця землі ненависний отой — що може виявитись смертельним — каховський тет-де-пон! Не тільки нових не дають, навіть для тих танків, що є, не вистачає газоліну, аероплани його теж стоять без пального, припнуті канатами в степу...
Розмови з Мак-Келлі стають дедалі гострішими. Остання — напередодні від'їзду сюди — була просто нестерпною. Як запевняє глава американської місії, робітники Чікаго, Сієтла та інших міст обурені нотою Кольбі, загрожують страйками та створенням — як в Англії — комітетів дії, вимагають не посилати жодного патрона в білий Крим.
— А оті відозви до моряків усього світу чинити опір перевозкам зброї? Гадаєте, нью-йоркські докери зостались до них глухі? — зі злістю говорив Мак-Келлі.— Вони цей опір чинять незгірше інших, запевняю вас! "Вестмаунт" був розвантажений від боєприпасів уже перед самим виходом в океан, а "Істерн Віктор" зможе вийти в Крим лише наступного тижня...
— А прийде коли? — не втримавшись, вигукнув Врангель.— Коли мене вже розгромлять?
Мак-Келлі на цей вигук лише знизав тоді плечима. Так хай же дивиться тепер, хай з перших рук дізнаються заокеанські його товстосуми, в яких умовах б'ється тут жменька білих лицарів, стримуючи небезпеку, що загрожує всім. Дивлячись на своє вишикуване мовби назустріч суворій невідомій долі військо, дивлячись на іноземців, що хазяйськими очима озирають його вкриті бойовою славою полки, Врангель не міг спокійно думати про Мак-Келлі та всіх тих, що стоять за ним. "Огидні, тупі баришники! Торгуються за кожен патрон, за кожну пару чобіт. А хіба тільки за себе, хіба й не за їхні зиски ходять тут в атаки і вмирають на каховських Дротах його доблесні воїни? Так хоч озбройте ж їх, не торгуючись, спорядіть по-королівському! Шкода гаманів? А нашої крові не шкода? Чекайте, панове! Ще, мойсе, віч-на-віч зведе вас судьба з розбурханим на півсвіту червоним пртопом! Не раз ще тоді згадаєте мене і оцей мій останній білий Арарат!"