Перекоп

Сторінка 107 з 136

Гончар Олесь

Врангель. Я знаю тебе, Оленчук. З таких, як ти, завжди виходили добрі, витривалі солдати, артилеристи, сапери, пластуни. Можливо, ти навіть був у минулу війну серед тих, якими я командував. Я бачу, що зараз тобі нелегко, тягнеш, аж ребра тобі тріщать, і повір, якби не такий час, я охоче полегшив би твою дрлю.

Оленчук. Щось дуже вам заважає?

Врангель. Так. Іде двобій, в якому все вирішується, і думати зараз я можу лише про один обов'язок, про одну відповідальність — про свою відповідальність перед історією: я син її і її обранець.

Оленчук. Ти син, а ми, виходить, пасинки? Нас — у плуги?

Врангель. Даремно хвилюєшся, Оленчук. Згодом я обіцяю подумати й за вас

Оленчук. А може, годі, щоб хтось — за нас? Може, пора, щоб самі ми про себе подумали?!

Врангель. Без таких, як я, вам нічого не досягти. Вас безліч. Вас цілі туманності. Але ви тільки тоді чогось варті, коли чиясь могутня воля об'єднає вас, чийсь розум викує з вас полки та корпуси й поведе за собою. Запам'ятай це собі, Оленчук.

Оленчук. Нас безліч — це правда, і ви звикли лічити нас тільки по шинелях та онучах... А чи думали ви коли-небудь,. правителю, що під кожною шинеллю — серце, а під кожною солдатською шапкою — розум людський?! Та ще, може, й не дурніший за ваш?

Врангель. Що за тон, Оленчук? Я тебе не впізнаю. Комісарів наслухався? Не забувай, одначе, що я можу тебе, як комаху оту,.. І сучасне, й майбутнє твоє — в моїх руках!

Оленчук. А ваше?

Врангель. Моє — в божих!

Оленчук. Ось як? Чув я, ніби у вас там мода тепер блюдечка ночами крутити, різних духів на пораду викликаєте. Наполеони нібито до вас з того світу озиваються. Не знаю, що вони вам прорікають, а я хоч і не дух потойбічний, хоч і не чаклун, що вміє майбутнє прорікати, проте скажу: не вічно вам стояти на отім високім валу Перекопськім. Зазнаєте ще всього ви — і гніву народного, й вигнання, й чужини...

Перед полками навпроти церкви в Чаплин-ці поставлено аналой, підсвічники, все необхідне для молебня. Численне духовенство, роблячи останні приготування, теж, видно, хвилюється за успіх параду: то один, то інший з церковнослужителів неспокійно поглядає на спохмурніле небо, що швидко заволікається хмарами.

— Бояться наші благочинні, що ризи їм промокнуть,— злорадно каже Лобатий.— Хоч би добрий дощ ушпарив на їхні мундири!

— З цього дощу не буває,— чує раптом Дьяконов неподалік десь позад себе спокійне, розважливе.-— Суха гроза...

Озирнувся: якийсь дядько в чабанській шапці, накульгуючи, пішов з хлопчиком поза спиною вишику-ваного полку. Обидва на ходу поглядають кудись угору до розвированих туч, до далеких надвечірніх блискавиць.

Суха гроза... Далеко на обрії ъже кілька разів зблиснуло справді якось сухо, безгучно: блись-блись! Як віддалені небесні батареї...

Хотілось би знати Дьяконову, хто він, оцей дядько, що пройшов накульгуючи. Здається, знайоме щось: чи не Кулик? Чи інший хтось, з ким закурював тоді, коли стояв молотобійцем — у парі з Оленчуком — біля ковадла... При згадці про кузню хвиля якогось далекого тепла наринула на Дьяконова, і стало раптом ніяково, сам не знає, за що й перед ким. Здається іноді, що він там когось одурив, ошукав, але кого? Чи не самого себе найбільше? Он там, за церквою, десь кузня, в якій він грів чуба молотобійцем"торік навесні. Чи не тоді якраз і був ти найближче до істини, коли стояв молотобійцем біля ковадла в повсталій Чаплин-ці та коли копався з Оленчуком на його присиваськім винограднику? Скоріш-бо не офіцер з підлеглим, а людина з людиною там пробували порозумітись, дійти тієї простої справжнісінької правди, яка ще й досі малюється йому то в одному, то в іншому образі. "Наймана ваша армія". Чий це голос? Оленчуків? Різко він тоді йому заперечував. "Ми не від Антанти, ми самі. Хочем такого життя добитись, щоб і на минуле не схоже, і на ваше теж..." І що ж зосталось відтоді, чим озброєна зараз його душа? Святая Русь? Широка демократія, якою спокушав їх вождь у перші дні приходу до влади?

— Демократія, ха-ха! Ти й повірив? — регоче Лобатий, цинічно знущаючись тепер над крахом його весняних ілюзій.-^— Штик, а не демократія! Штик та намилені вірьовки для всіх, хто не згоден, хто сіє крамолу!

Що ж зостається? Голос честі? Доблесть стояти до кінця, не кидаючи борта палаючого "Титаніка"? В усякому разі, думати про щось інше, шукати чогось іншого зараз уже, видно, пізно...

— Р-равняйсь! Пружиною скинулось тіло. Завмерли вишикувані полки.

По шляху з Перекопу, розтягнувшись довжелезною низкою, мчать автомобілі. Мчать назустріч тучам пилюки, назустріч розвихреній соломі та листю, що вітер жене степом на них.

На повній швидкості автомобілі влітають у Чаплин-ку, полохаючи людей різким металевим криком сирен. Попереду мишастий "фіат" головнокомандувача. Вся низка машин зупиняється біля церкви. Дьяконов, виструнчившись, бачить, як із переднього автомобіля виходить головнокомандувач, з ним генерали Шатілов, Кутепов, ще якісь незнайомі чини в іноземних мундирах... З інших машин виходять переважно гості, обтрушують із себе пилюку ті, кого доля змусила покинути непробійні каюти своїх дредноутів, змусила нарешті всерйоз зацікавитись якимись там Чаплинками, Каховка ми, Олешками... У неблизьку пустилися путь і, вдосталь наковтавшись степової порохняви, витираються тепер хусточками, причепурюють мундири, збившись біля церковної паперті.

Тим, хто ближче до автомобілів, чути, як представники місії, вітаючись з начальником дивізії, голосно називають себе:

— Адмірал Мак-Келлі!

— Полковник Кокс!

— Полковник Уолш!

— Капітан Вудвард!

— Майор Етьєван!

— Майор Такахасі!

І ще, і ще... Самовпевнені, незалежні, з виразом — на обличчях, у рухах — якоїсь спокійної зверхності до всього навколишнього, до вишикуваних полків, до корогов, до чаплинської церковці, яка, видно, здається їм дуже екзотичною.

Якесь недобре почуття підіймається в душі Дьяконова проти цих вилощених аташе, проти" їхніх елегантних, таких недоречних серед обдертої Чаплинки мундирів і навіть проти їхніх фотоапаратів, так безцеремонно наведених на старі добровольські полки. Лобатий, коли на нього наводять апарат, навмисне починає відчайдушно чухмаритись. Дьяконов його розуміє: зараз він і сам більше, ніж будь-коли, почуває себе отим самим... ландскнехтом.