Наведені оповідання — тільки незначна частина оригінального, писаного і усного, легендарного епосу про святого Миколу, епосу, що виник у Київській Русі і на Україні на основі житійних легенд і ще не досить досліджений літературознавцями і фольклористами. Але житія могли ставати популярними і не лишаючи помітних слідів у фольклорі. Поряд з житіями, пройнятими аскетичними чи строго ортодоксальними тенденціями, до складу тих самих "Четьїх-міней" потрапляли і житія, з офіційного погляду, апокрифічні, "отреченні", або тому, що в них подавались факти, зовсім невідомі канонічним писанням, або тому, що в них, хоч і в приглушеній формі, чулись ноти протесту проти панівних класів. Нерідко своєю формою ці житія далеко відходили від усталеного агіографічного типу житій, проте це не заважало їм сильніше впливати на фантазію і почуття широкого кола читачів. Такими, є, наприклад, багаті на есхатологічні мотиви житія Василія Нового (грецька пам'ятка Х ст.) і Андрія Юродивого (X — XI ст.).
Житіє Василія Нового збереглося в слов'янських рукописах XIV і наступних століть, але, очевидно, перекладалось раніше. Воно набуло великого поширення, і майже немає жодного великого рукописного збірника, де не було б списку цього житія. Починається воно звичайно: святу людину без роду і племені, бродягу, що видався підозрілим візантійським властям, заарештували, кинули в тюрму і взяли на тортури, але цим не добились від нього потрібних про себе відомостей. Кінець кінцем його випустили. Добродійники дали йому притулок, приставили до нього в служниці бабусю Феодору. Василій живе в столиці разом з гуртком своїх шанувальників, спостерігаючи двірцеві перевороти і чвари, що тут відбуваються. У нього дар провидіння, і на цьому засновані його нечисленні чудеса; загалом він особа загадкова, і про нього самого розповісти майже нічого: його житіє — привід для двох великих додатків, зв'язаних з житієм майже механічно. Ці додатки — розповідь Феодори, що явилася після смерті учневі Василія ченцеві Григорію, про повітряні митарства і видіння самого Григорія npo страшний суд.
Феодора докладно розповідає, що вона почувала під; час смерті. Ангели взяли її душу і повели до бога. По дорозі. душа робить двадцять дві зупинки; саме вони і називаються митарствами. На кожній зупинці демони в образі страшних ефіопів затримують душу і подають їй рахунок її гріхів. Ангели протиставляють йому добрі діла Феодори і заслуги святого Василія; зваживши гріхи й заслуги, відкупляються від злих митарів і йдуть далі.
Інший епізод — видіння Григорія про останні дні і страшний суд: тут — картини пекла і раю, блаженство праведних, муки грішників — образи, що, за літописним переказом, вразили колись уяву князя Володимира і широко були потім використані церковним живописом. Поряд з апокрифічним "Хожденієм богородиці по мукам" — це ще одна візантійсько-слов'янська паралель до "Комедії" Данте. Основне джерело оповідання — Апокаліпсис і "видіння", а разом з ними — враження від реальної дійсності, реалістичний зміст, прибраний в "ірреалістичну" форму.
Автор, за словами О.М. Веселовського, любовно описує картину суду, "з видимим інтересом стежачи, як спускаються і піднімаються ангели, як сонм за сонмом виступає на сцену, і йдуть ясні юрби від великого града до Едема і від оновленої землі до врат неба. Це великий царський вихід візантійського двору з усіма його церемоніями, перенесений у церковний вжиток і звідти на небо серед сяяння, у славословлення і риторики. Автор, очевидно, пройшов риторичну школу: його ангели літають, як блискавка, як орли і швидколітні яструби, святі — як ясні горлиці... Деякі образи не позбавлені поезії: ангели черпають золотими посудинами від нецьогосвітнього вогню, що росить світлом, і несуть його у високості, на вівтар господа. Поряд з епітетами реального характеру інші позбавлено всякої образності: мислені камені, розумні вертогради".
Незважаючи на деякі сліди риторичної виучки в автора, в цілому житіє Василія Нового відступає від шаблону риторичних житій і наближається до тієї групи, яку вище названо було "народною". Ще далі від традиційної форми стоїть перекладене також у домонгольську епоху "Житіє Андрія Юродивого" (в уривках збереглося в "Прологах" XIII — XIV ст., повністю — у списках, починаючи з XIV ст.).
Родом скіф (слов'янин), Андрій був слугою візантійського вельможі Феогноста. Він виділявся серед інших слуг розумом і величною красою. Одного разу йому сниться іподром, де один проти одного стоять готові до змагання люди в білому одязі і чорні ефіопи. Осторонь світлий юнак з дорогоцінними вінками — нагородою для переможця. Пристрасне бажання здобути вінець обіймає Андрія; втрутившись у змагання, він переміг найстрашнішого з ефіопів і тут же у сні дістав роз'яснення і заповіт: "Вінці — це вінці Христові, ефіопи — сили демонські. Іди з миром, як друг наш і брат, стань юродивим Христа ради".
З цього часу Андрій зрікається свого розуму, його визнано божевільним, він живе в холоді і в спеці просто неба, ночує на купах сміття, їсть що попало, зазнає побоїв і знущань. Він покинутий — навіть собака, до якого він прихилився в лютий мороз, щоб зогрітися, гарчить і відходить від нього. Але він винагороджений у сні і наяву незвичайними видіннями. Якось, замерзаючи, побачив себе в раю. Замість подертого лахміття, на ньому дорогий одяг, немов витканий блискавками; на ногах, звичайно босих, — позолочені чоботи, на голові вінець блискучий. Навколо нього чудесні дерева, запашні вітри. Він ходить у райських садах, пишаючись і торжествуючи: "То не мав де голову прихилити, а то ходжу тут, мов цар якийсь".
"Чудесні привиди" (створені й тут за земним образом і подобою) чергуються в житії з жанровими малюнками життя великого міста, сповненого контрастів бідності й багатства, сповненого соціальних і економічних суперечностей. В житії немає плану, воно все складається з епізодів, але крізь усі епізоди проходить єдина соціальна тенденція. От Андрій спостерігає похорон багача: померлого проводжає пишна процесія, але тільки одному святому видно, що за гробом іде цілий натовп демонів в образі танцюючих і радіючих ефіопів і блудниць. Ангел роз'яснює Андрієві гріхи померлого. Найтяжчий з них — гноблення багатим своїх слуг: він їх морив голодом, лишав у холоді без одягу й взуття, бив, розбещував. Іншим разом Андрій, зустрівши якогось багача, попросив у нього милостині, але той відмовив. "Правду про вас сказано,— говорить святий,— легше верблюдові пройти крізь вушко голки, ніж багатому в царство боже". Багатий сміється, що юродивий цитує святе письмо, і відповідає: "Ти бачиш нас багатими, а якби знав, скільки ми для вас робимо". У відповідь Андрій говорить про те, що багачі ненаситніші за море, змій і саме пекло. Але, додає він — "подщимся, душе моя... и паки в жерновы мелимы: несть бо далече, да пойдем тамо, идеже єсть зобь добрая и вода медвяная". Цей час — не тільки за гробом, а в перспективі земного майбутнього, про яке Андрій розмовляє із своїм учнем Єпіфанієм: "В последняя дни восставит господь царя от нищеты; ходити начнет по мнозе правде и всяку брань уставити, и нищая богаты сотворит и будут человеци во дни его богати... и ходяще без боязни ратного строения, и без печали ходяще по земли, занеже брани не будеть".