Перекладна українська література

Сторінка 6 з 21

Білецький Олександр

Українські народні казки не запам'ятали мудруватого імені Китовраса, але добре знають премудрого Соломона і багато разів варіюють мотиви, що є в апокрифічних переказах. Казки про Соломона легко знайти в першому-ліпшому збірнику українських народних казок. В "Малорусских народных преданиях и рассказах" М. Драгоманова ми знайдемо, наприклад, казку з епізодами дитинства Соломона, другу — про зраду дружини і покарання її Соломоном, третю — про Соломона та його злу матір, четверту — про суд Соломонів. Не позабуто в них і образ Китовраса, але він називається тут сатаною, або дияволом.

В одній з таких казок розповідається, як Соломон за вечерею засперечався з сатаною, хто з них сильніший і владніший. Сатана похваляється, що може обернути всю безліч своїх слуг у макові зерна і замкнути в одній бочці. Соломон не вірить. Сатана виконує те, що обіцяв. Соломон закляв віщим словом бочку і закопав її. Так і загинули б демони, якби згодом, спокушений скарбами, обіцяними сатаною, цар Ірод (новозавітний персонаж) не відкопав бочки і не випустив чортів.

Перед нами мотив про "замкненого біса", який обійшов казковий епос усього світу від арабської "Тисячі і однієї ночі" до українських казок про те, як бідний селянин замкнув 12 злиднів у бочку, а його багатий заздрісний брат визволив їх собі на лихо. Замість злиднів іноді виступає недоля, іноді смерть.

У писаних апокрифах про Соломона це оповідання має заголовок: "Како Соломон закопа бhси в единой дельвh (бочці) тьмами тем, тысящами тысяч". Відокремившись від імені Соломона, мотив замкненого біса з фольклору перейшов і в художню літературу (оброблений І. Франком, на основі усного переказу, в оповіданні "Без праці" і Гоголем в "Ночі перед різдвом").

Мотив про царя, що втрачає царство і стає вбогим, особливо полюбився фольклорові прихованою в ньому соціально-викривною тенденцією. В XVII ст. старовинна література ще раз зустрілася з ним у повісті про гордого царя Іовініана з перекладного збірника "Римські діяння". Українська народна казка знає його і з ім'ям царя Соломона, і без цього імені (наприклад, серед казок, зібраних Рудченком, — "Южнорусские сказки", т. 2, стор. 36).

Більшість апокрифів своєю формою нагадують кінець кінцем більш-менш насичені фабульним матеріалом казки. Зв'язок з церковною літературою виявляється лише в іменах і деяких деталях оповідання, яке в цілому розраховане на цікавість і тому легко переходить з письменства в казковий фольклор. Мораль, що випливає з апокрифічних оповідань, мало спільного має з мораллю офіціальної церкви. Апокрифічна література любить зниження священних осіб і подій: вона часто-густо, так би мовити, демократизує і божество, і святих, зводячи їх з їхньої висоти на рівень повсякденних побутових відносин. Апостоли ходять по Землі не стільки як проповідники християнського вчення, а як звичайні мандрівники. Виголодавшись, вони, проходячи полями, просять хліба у селянина, але біднякові нічого дати. Він іде до міста по хліб, а тим часом апостоли беруться за плуг, орють і сіють; чудесним способом перед самим поверненням старого селянина нива вкривається спілим житом. І цей апокрифічний переказ підхоплений був щедрівками:

В чистім полі плужок оре,

А в тім плужку чотири воли половії,

А в них роги золотії.

Святий Петро за плугом ходить,

Святий Павло воли гонить,

Пресвятая діва їсти носить,

Їсти носить, бога просить:

"Уроди, боже, жито, пшеницю,

Усяку пашницю..."

Література панівних класів не затримувалась на такій тематиці. Але часто-густо апокрифічна розповідь не тільки видозмінює церковну мораль, а й зовсім знімає момент цієї моралі. Так, милостивий образ Христа, проповідника любові до ближнього, руйнується, наприклад, оповіданнями апокрифічного євангелія Фоми, які показують Христа свавільним, примхливим підлітком, що користується своєю силою для жорстокої помсти своїм напасникам. Переслідувачі юного Ісуса сліпнуть, сохнуть, падають мертвими. Він творить чудеса, але й вони розраховані на здивування читача, а не на його душевне розчулення.

Церква вносила апокрифічні перекази в індекси заборонених книг, засуджувала їх як "басни и кощюни", але часто-густо користувалася ними і в своєму образотворчому мистецтві, і в проповідях, і в інших видах церковної літератури, зокрема в літературі агіографічній.

АГІОГРАФІЧНА ЛІТЕРАТУРА

Агіографічна (від грецького  — святий,  — пишу) література становить другу популярну групу перекладного письменства, введеного християнським культом. До неї входять так звані "житія святих". Житіє — біографія видатної, з погляду церкви, особи, що написана в тоні її вихваляння. Починаючи з епохи своєї боротьби з язичництвом (з античними релігіями), християнство зібрало чимало спогадів про своїх ревносних прихильників, які або заплатили за свою відданість новій релігії мученицькою смертю (мученики), або безстрашно визнавали її, зазнаючи утисків і страждань (сповідники), або, займаючи керівний пост у християнській общині, сприяли зміцненню нового культу (святителі; по-грецькому — єпіскопи, буквально — наглядачі), або прославились життям, строго згідним з приписами церковної моралі (преподобні). Дії останніх полягали в аскетичних подвигах, наприклад у відмовленні від їжі (посники), в цілоденному стоянні на якомусь підвищенні — "столпі", в стані мовчазного самозаглиблення (столпники); ще інші відмовлялись з любові до бога від вищого людського дару — розуму, симулюючи ідіотизм і божевілля (Христа ради юродиві). Аскетизм як форма моральної поведінки не є, як відомо, приналежністю тільки християнської релігії — він поширений був уже в античності, знали його і брахманійська, буддійська і магометанська релігії.

Цих своїх діячів християнська релігія називала загалом — "святі". Пам'ять про них становила гордість церкви, життєписи їх подавались як історично-цінний спогад, як приклад, що заслуговує наслідування, як одна з форм релігійної християнської пропаганди. Однак правдивих історичних документів, що їх мали під рукою автори житій, було небагато. На допомогу приходив матеріал, нагромаджений античною міфологією, східними казками і легендами — то у вигляді цілісних сюжетів, то у вигляді окремих мотивів; в інших випадках образ святого виникав з уособленого абстрактного поняття; іноді приводом до виникнення легенди служила навіть пряма помилка, наприклад неправильно прочитане ім'я.