— І ми даватимемо прекрасні труби,— підказав я...
— Так, ми даватимемо прекрасні труби,— піддаючись уповільненому обміну речовин у своєму тілі, повторив слухняно Держикрай.
Ми вже виходили з машини, коли я поляпав себе по кишенях, ухопився за голову, вдаючи розпач і суцільний склероз.
— Мало не забув! Просто з голови вилетіло! Просили тобі передати. Ось візьми, будь ласка...
Держикрай замикав машину і не відразу побачив, що в мене в руці.
— Що це?
— Квиток.
— Квиток? Куди?
— На твій спектакль. На "Пустиню".
— Не розумію.
— Ну, не на той спектакль, що буде, може, ще колись, а на той, який був. Цей квиток передала тобі Валерія. Ти її запрошував, пам'ятаєш? У нас удома.
— Так, прекрасно пам'ятаю. А вона що — не була на спектаклі?
— Була. Зі мною. Мої квитки виявилися кращими, чи що. Не знаю, як це пояснити.
Я мстився йому за спектакль, за машину, за швидкісні запрошення, яких ніхто б не запідозрив у чоловікові з типово уповільненим обміном речовин.
— Недостойно і дрібно,— сказав Держикрай — Непрекрасно.
Я мовчки пішов до прохідної. Хто сам по собі народжується і вмирає, повинен іноді й попереджати самотою. Хай дорогий наш технократ освоює цей спосіб, відомий людству з незапам'ятних часів, водночас сушачи голову над проблемою радикальних змін у нашому мисленні.
Що ж до мене, то, як виявилося, я мислив надзвичайно прямолінійно. Відразу після зміни хотів рвонути до Валерії і сказати їй те, що мав би сказати вчора і взагалі в перший день знайомства, сказати те, чого відкладати не можна, бо життя летить, епоха вимагає, стаючи на трудову вахту, повинен ти знати, що хтось особливо жде від тебе творчої ініціативи й корисних починань або творчих починань і корисної ініціативи; для мене ж цей хтось віднині й вовіки-віків — тільки вона, Валерія, дівчина з м'якою усмішкою і непередавано сірими очима, дівчина... Коротше кажучи, промова уявлялася мені надзвичайно довгою і переконливою.
Але, по-перше, було ще занадто рано. Не знати, чи й устигла Валерія прийти додому.
По-друге, я повинен був надягти костюм Іра Леоновича, щоб позбавити себе свободи рухів. Бо вчорашня моя погроза повикидати всіх зальотників з третього поверху видавалася мені трохи смішною й непродуманою, окрім того, вона суперечила гарантованій Конституцією свободі зібрань і демонстрацій.
По-третє, я не міг відразу після зміни піти до Валерії, бо несподівано отримав супутницю. Мовчазно-добровільна, вона прилучилася до мене на прохідній і пішла паралельним курсом на відстані цілком безпечній щодо зіткнення, але водночас і не такій великій, щоб я зміг утекти непоміченим.
Клементина, хто ж ще!
Вона йшла мовчки і дивилася на мене своїми великими виразистими очима, так ніби була Дездемоною на сцені і дебелий диспетчер транспортного цеху примірявся до її шиї, щоб почати душити зрадливу жону. Коли більш-менш розвеселено сприймаєш світ, то ніякі несподіванки тебе не лякають, але погляд оцих очей ставав нестерпним. І мовчання, і затаєні зітхання, що так і рвалися з грудей у Клементини,— все це ставало нестерпним.
— Ну чого ж ти мовчиш? — втрачаючи терпець, спитав я дівчину.
— А що казати? — пошепки відповіла вона.
— Розкажи що-небудь. Хоча б про товариша Книша. Чи скоро він стане заслпрацкультом? Чи вже одержав запрошення показати свій спектакль "Пустиня" на сцені Кремлівського театру?
— Ти все глузуєш, Митю...
Вона, мабуть, хотіла, щоб я плакав? Такі періоди в житті людства, на жаль, теж бувають. Але намагаймося звести їх до мінімуму.
Що ви знаєте про сміх і насмішливість? Сміх — це завжди передчуття настання нового. Але він ніколи не може побачити цього нового. Сміхові судилося творити, не бачачи результатів власної творчості. Можемо уподібнити сміх до всуціль завтоматизованого, включеного в АСУ трубопрокатного цеху, продукції якого ми, прокатники, не бачимо, бо автомати десь відтранспортовують її невидимо й нечутно. Невловимість і примарливість.
Ну, гаразд. Клементина не мала що розповісти. Тоді хоч спитати!
— Спитай мене про що-небудь!
— А про віщо, Митю? Я про тебе все знаю.
— Все?
— Все.
— Тяжко жити в країні суцільної освіченості. З ранку до вечора мене оточують люди, які все знають.
Вона мовчала. Ішла паралельним курсом і дивилася своїми очиськами так, що смоктало під ложечкою. Демонструвала покірливу докірливість чи докірливу покірливість? Могла б принаймні дещо згадати. Скажімо, "довгов'язе полум'я". Хоча щодо полум'я, то даремно я сприйняв це на свою адресу. Полум'я завжди довгов'язе, і тут довгов'язість Митька Череди ні до чого. Тому не треба нічого нагадувати Клементині, щоб не дратувати гусей.
— Тобі сьогодні куди? — спитав я дівчину.
— На балетну студію.
— Залізні в тебе ноги! Цілу зміну витанцювати в цеху, а тепер ще — балетувати. А от у мене ноги колись розгвинчені були.. Думав, що й не встану зовсім. Оцього вже ти про мене й не знаєш.
— Знаю.
— Але ж це відбувалося ще до твоєї ери!
— Однаково знаю.
Така всезагальна обізнаність щодо моєї особи ставала підозріло-загадковою. Головне ж: запізнілою, невчасною, непотрібною і просто шкідливою! Я повинен тепер... Валерія...
— Знаєш що? — сказав я Клементині.— Давай підемо швидше. Ти можеш іти швидше?
Вона мовчки хитнула головою, вона згодна була тепер, мабуть, на все, але ж, дитинко, ви запізнилися на цілий рік! "Все сметено могучим ураганом"!
Я довів Клементину до Палацу культури, попросив передати вітання товаришу Книшу, помахав їй услід ручкою і побіг додому надягати на себе витвір кравецького мистецтва Іра Леоновича, який колись уперто переконував мене, що головне завдання кравецтва на даному етапі полягає в прокладанні стовпових шляхів до вільності людського тіла під одягом. Я цю розрекламовану вільність відчував ось уже тривалий час на власній шкірі. Мабуть, середньовічний лицар, закутий у важкі залізні лати, мав набагато більшу свободу рухів.
Але нащо свобода чоловікові, який, нагнувши шию, квапиться в добровільне рабство, забув про свою здатність до обурення й протесту, забув про властивість сміятися й радіти, як дитя, і хоче тільки єдиного: залежності, тотальної, безмежної, сказати б, злоякісної залежності й всезагального послуху! А щоб притлумити в собі рештки бунтарства, цей чоловік обезвладнив себе, скував собі руки кравецьким витвором Іра Леоновича, гамівним парадним костюмом, бо чи й не всі парадні костюми надягаються для того, щоб погамувати в людині всі пристрасті, всю поривчастість, прибрати в ній все, що здається зайво-непристойним для урочистих хвилин. Я відчував підступну роль парадного костюма і однаково ж надягнув його, ще й біг для цього із заводу.