Переходимо до любові

Сторінка 80 з 80

Загребельний Павло

— Василь Іванович, точно!

— Коли це не Чапаєв, то хто ж?

— Хто, хто? Касир нашого цеху Василь Іванович — ось хто! Поглянули б ви, яка перед ним завжди купа грошей. І ніколи навіть троячки не візьме! Оце витримка!

Журналісти не могли похвалитися такою витримкою. Вони злякано позирали на секретаря комітету комсомолу, мовби питаючи: що нас жде тут іще? Але той заспокоїв їх:

— Може, ви занадто Прямолінійно ставите запитання? Як думаєш, Череда?

— Та в мене сьогодні в голові каша. Нездатен думати.

— Що ж це ти? На тебе всі надії. В них он ціла плівка записана, не було тільки Дмитра Череди. А ти: каша?

— Коли говорити без мікрофона, — я вже починав лютитися на все це, — то я б сказав так: мій герой для наслідування — Шляхтич. А може в чомусь і Держикрай. Розумна голова.

— А хто такі Шляхтич і Держикрай? — спитав той, що з мікрофоном.

— Коли вони не знають, хто такі Шляхтич і Держикрай то навіщо сюди прийшли? — повернувся я до секретаря.

— Не гарячкуй, Череда,—заспокоїв він мене і популярно пояснив гостям, хто такі Шляхтич і Держикрай.

— Ясна річ,— уже в мікрофон говорив я,— як і кожен, я міг би назвати інші імена — великі, загальновідомі, недосяжні. Але ось я працюю з цими людьми, спостерігаю за ними, вчуся в них. Я перебував у дуже складних, можна сказати, заплутаних взаєминах з цими людьми, принаймні, з одним із них. Було чимало складнощів і з Шляхтичем, поки він обтісував, шліфував мене. Визнаю, що люблю цього чоловіка. Здається, готовий полюбити також Держикрая. Переходжу до любові!

Поки ж говорив усе це, билася в мені десь глибоко-глибоко думка про Валерію, ще жило в мені безглуздо-вперте бажання кинутися на її поклик, я рвався до неї нестримно, рвався і... не міг змусити до бігу свої неслухняні ноги.

1970, Київ