— Я смирний, як ягнятко,— промимрив я, скориставшись наданим мені правом голосу.
— Ви маєте справу... Ви вчитеся..
— Я робітник.
— Як? Рядовий робітник?
— Рядовий. Трубопрокатник. Ви, мабуть, чули, що в нас у місті живуть трубопрокатники?
— Я пишаюся тим, що народилася й живу в місті трубопрокатників... Але зараз немає робітників. Усі робітники стають інтелігентами... Всі вчаться. Ви теж учитесь?
— Учусь,— скромно повідомив я.
— Де ж саме? Разом з Валерією? Чи ви в металургійному вечірньому?
— Я вчуся не бути дурнем...
Аж тепер тітка поглянула на мене уважніше і, видно, помітила мою деяку несхожість із мовчунами, що ними набита була перша кімната, принаймні я не видався їй занадто смирним. Це її трохи здивувало, але не так, щоб вона відразу зрадила своїм принципам або негайно взялася їх переглядати.
— Ви маєте характер,— задоволено відзначила Пелагея Йванівна,— мені завжди подобалися мужчини з характером... На жаль, тепер світ наповнений безхарактерними мужчинами... Ви помічали в собі характер?
— Не можу вам сказати точно. Може, й помічав, але я не знаю, що це таке...
Я ще й досі стовбичив перед Пелагеєю Йванівною, не міг би сказати, що то було найзручніше положення, щиро кажучи, не дуже мені хотілося долучатися до товариства в сусідній кімнаті, але й стояти під допитом теж якось не випадало, тому я почав потроху шпигати принципову тітку своїми відповідями, сподіваючись завдати відчутного удару по її принципах. Та вона була так заглиблена в свої принципи, що не зауважила мого тону, тітка теж схожа була на свою епоху, на ту епоху, що геть полишена почуття гумору, ось де б порозкошував доцент Крижень з його серйозністю! Та й для Держикрая знайшлося б місце в серці Пелагеї Йванівни. Може, Валерія, наслухавшись тітчиних принципів, несвідомо симпатизувала таким людям, як Крижень або Держикрай? Або вони вичували в ній вихованку Пелагеї Йванівни?
— Ви знаєте доцента Крижня? — спитав я тітку.
— Ні, на жаль... Валерія нічого не казала про доцента...
Видати, Пелагея Йванівна на весь світ дивилася з погляду Валерії. Племінниця слугувала єдиним джерелом інформації, чи що.
— А Держикрая теж не знаєте?
— Не чула, не чула...
Після цього можна було б ще спитати тітку, скажімо, про Шляхтича, про секретаря парткому Василенка, про старого Чемериса або про заводського поета, про яких вона, мабуть, теж не чула, а тоді сказати: "То про що ж нам з вами говорити?" Але я хотів справити враження вихованого хлопчика, хоч трохи, щоправда, їжакуватого, але все ж вихованого, тому не спитав Пелагею Йванівну про те, чого вона не знала, а сказав інше:
— А я бачив вас торік восени на базарі. Разом з Валерією. Ви купували троянди. Дві червоні, одна біла... Прекрасні троянди...
Пелагея Йванівна не хотіла відбігати пам'яттю аж так далеко.
— Забула. Це могла бути витівка Валерії. Вона любить купувати квіти, хоча в мій час було навпаки: хлопці купували дівчатам квіти.
— Тепер рівноправ'я,— нагадав я,— кожен має право купувати квіти сам собі.
Пелагея Йванівна хотіла зацікавитися не зовсім звичайною постановкою проблеми рівноправ'я, але передумала, піднесла до очей книжку, стала шукати місця, до якого перед тим дочитала.
Що ви знаєте про засоби для активізації розумової діяльності своїх слухачів? Найліпше діють так звані ситуації утруднення. Урвати думку на півслові, даючи змогу слухачеві домислювати решту. Поставити запитання, на яке немає відповіді. Приголомшити обіцянкою відкрити таємницю мало не державного значення. Один лектор завжди починав свої лекції з того, що просив щільно причинити двері, позачиняти кватирки у вікнах, стати кільком чоловікам коло дверей, щоб не пускати сторонніх,— і після цього слухачі вже були готові!
Але ж Пелагея Йванівна — це не рядовий слухач, охоплений на сто процентів лекціями товариства "Знання"!
— У нас принципи,— сказала вона,— нам не треба зайвого.
— А що зайве? — необережно поцікавився я.
— Те, що не стосується головного.
— А що не стосується головного?
Вона глянула з-понад книжки на мене, зміряла мою постать згори вниз, і навпаки; виміри, видно, дали картину невтішну, бо Пелагея Йванівна зітхнула і з великим болем дозволила мені нарешті:
— Тепер ідіть. Ідіть.
Я стрибнув, як олімпійський чемпіон Боб Бімон. Після цього стрибка мене можна б назвати чемпіоном по перестрибуванню малометражних квартир.
— Поговорили? — спитала мене ласкаво Валерія, несучи одному із своїх мовчазних розсідальників чашку кави.
— Це була незабутня розмова,—щиро зізнався я,—ми вияснили, що я — ідейно незрілий, а ваша тьотя ідейно перезріла. На жаль, нам ще не вдалося встановити, хто ж тут ідейно зрілий, але я здогадуюся: це ви, Валеріє!
— Хочете кави? — спитала вона.
— Кави? Стривайте,— я нахилився Валерії до вуха,— куди подівалися ваші друзі, товариші й брати? Коли я зайшов, їх було чоловік з дванадцять, а тепер бачу — чотири. Може, вони не витримали конкуренції зі мною?
— У вас троїлося в очах, Митю. Тут було всього троє, один прийшов з вами, отой руденький Вітя. Отже, четверо. Буває більше.
— Це я знаю. Знаю також про ваші принципи.
— Принципи не в мене — в Пелагеї Йванівни. Ви питимете каву?
— З умовою, що поможу вам наливати...
— Ну, дрібниця... Можете...
Я ще мав надію, що зумію бодай на кілька хвилин усамотнитися з Валерією, щоб сказати їй... Ну хоча б про неминучість закоханості, яку рано чи пізно повинен відчути такий громадянин, як Дмитро Череда. Одне слово, як учить нас доцент Крижень, хоч куди поткнешся, скрізь діють закони природи. І хоч Держикрай із своїми хлопчиками вперто тримається думки, ніби людина — це тварина, яка стрижеться, мені тепер відкрилося нарешті, що людина створена для любові, для кохання, для зачарованості й захопленості. І всі ці почуття, а також багато інших, для окреслення яких в нашій мові існує три сотні слів, викликає в мені вона, Валерія.
Для такої урочисто-наляканої промови, ясна річ, потрібна була обстановка — якийсь тихий закуток, трохи самотності, краплина інтимності. Я розгублено озирався довкола, мені здалося, що коли піду за Валерією на кухню, то зможу сказати їй свої високі слова під час готування кави. Однак виявилося, що ця квартира спланована й збудована так, щоб наповнювати глибоким розчаруванням душі всіх молодих і закоханих, все тут було відкрито, мов на корабельній палубі, все було без дверей, все на відстані людського погляду, голосу, ви могли простягнути руку з кімнати й узяти свою чашку кави на кухні — це квартира для гномів, для ледарів, для кого завгодно, тільки не для закоханих.