Першу трубу ми обписали з усіх боків заздалегідь наготовленими білою й червоною фарбами, кожен писав своє, стрижені Держикраєві хлопчики виписували АСУ-АСУ-АСУ, а ми відплачували їм ще більшим ДОРО-ДОРО-ДОРО, потім, як годиться, був мітинг, на який до нас прийшли директор заводу й секретар парткому Василенко, Держикрай виголосив свою мову про прекрасний цех, прекрасних людей і прекрасні труби, що директорові надзвичайно сподобалося, і він заявив, що ніколи ще не чув так ідеально висловленого державного підходу, і побажав Держикраєві нових успіхів, а нам — героїчних звершень на благо.
Василенко сказав, що партія, звичайно, теж не проти труб, але насамперед пам'ятає про людей. Всі ждали, що він скаже про Держикрая і його стрижених хлопчиків, хлопчики випнули груди й скинули головами, приготувавшись сприймати належну їм хвалу, однак Василенко про них змовчав, а сказав про Шляхтича й про мене. Мовляв, це наші унікальні спеціалісти, лауреати, уславлені прокатники, і ось вони не злякалися ризикнути своєю славою, пішли на будівництво, фактично довелося їм переучуватися, вдосконалювати й універсалізувати своє вміння, бо тільки на шляху до універсалізації сьогодні можна досягти справжніх великих успіхів. Ну, одне слово, все було правильно, і технократам довелося все проковтнути мовчки, ще й вкінці бурхливо аплодувати.
Сказати по правді, я не міг ще призвичаїтися до нової роботи. Зовні все видавалося справді органно-храмовим, якийсь електронно-показовий концерт, а не виробництво, царство Білих Сорочок і царственних жестів, все, як у пісні "Подмосковные вечера",— "что-то движется и не движется...". Та незабаром я став ловити себе на тому, що мені чогось бракує. Якась мовби хвороба точила мене зсередини, якесь постійне, дедалі глибше невдоволення роз'їдало мені душу, чи то я ще не пристосувався до нових своїх обов'язків, чи гнітило мене ставлення моє до Держикрая, з яким час од часу я стикався вдома, і хоч це були сутички місцевого значення, але безслідно минати вони не могли, це ж ясно.
Обережно, намагаючись щосили вдавати недбалість, я спробував поділитися своїм відчуттям з Клементиною, з якою підтримував тепер суто офіційні взаємини, бо зректися її остаточно було б жорстоко, вона тяжко переживала свою невдалу закоханість у Шляхтича, надто ж смішний кінець усієї історії, і відштовхнути дівчину в такому стані я просто не мав права. Вона дивилася на мене своїми великими очима, і я читав у них: "Покинеш мене — загину".
— Гаразд,— сказав я тоді Клементині,— не думай, що Митько Череда не гуманіст! Але я соціалістичний гуманіст. А це означає, що пальця в рот я тобі не кластиму, щоб ти не відкусила, а руку дружби подаватиму, щоб переводити через калюжі. Мир — дружба?
Тому, щоб не роздувати своїх непережованих почуттів до розмірів загальноцехових або й загальнолюдських, я обережно поділився ними з Клементиною. Вона вчепилася в мене мертвою хваткою:
— Ти повинен про все розповісти Держикраю!
— Кому-кому?
— Начальникові цеху, Держикраю.
Я відступив од Клементини, оглянув її з голови до ніг. Нічого в ній не змінилося. Струнке, виразисте в усьому, прекрасне в усіх деталях творіння природи.
— Ти що? Вже закохалася в технократа? Тобі мало Шляхтича? Складаєш тепер листи до вождя білосорочників? Але май на увазі, що тепер я одержуватиму їх навіть тоді, коли ти не переплутаєш адреси. Бо Держикрай живе в моїй квартирі. Він живе сам і не дає жити іншим. Ясно тобі? Коли ж хочеш посилати йому зізнання в любові, то купи собі голубів і пускай їх йому на пульт. Це буде прекрасне видовище! Ми всі забудемо про свої пульти, задеремо голови й супроводжуватимемо поглядами твоїх голубів. Як наслідок, наша АСУ дасть тріщину, ідеально налагоджені механізми зіб'ються з ритму, дітище останньої п'ятирічки пожене стопроцентний брак, і вашому ВТК буде робота. Не заперечуй, не кажи нічого, дивись, дитинко, і молись на нього— Ну, і так далі...
— Митю,— сказала, кусаючи губу Клементина,— я б із задоволенням сказала, хто ти є, але ти й сам прекрасно знаєш! І прошу тебе...
Ніколи не довідаєшся, що саме просять тебе дівчата, бо після цих слів кожна з них негайно вломлює ногу наздогад буряків, щоб дали капусти, як каже Держикраєва електронна машина.
Тоді я пішов до Шляхтича.
Давненько вже я був у них удома. Все якось не випадало. Ще поки в нас не збільшувалося сімейство, то хоч дядя Вася інколи заходив до мого батька, і "бойцы вспоминали минувшие дни", але тепер вони могли зустрічатися лише на нейтральній території, тобто на вулиці, або ж на засіданнях домоуправління, де запопадливий домоуправ давив їх зведеннями про збирання харчових відходів і звітами чергувань дружинницьких бригад, які, хоч ти плач, не могли на території нашого передового домоуправління виявити бодай найменших порушень громадського порядку.
У Шляхтича усі були вдома, в квартирі в них мало що змінилося, додалося тільки за цей час книжок та з'явився якийсь затишок, принесений сюди дбанням Алі, а може, й не затишок, а просто жіночий дух давав квартирі щось особливо привабливе, усував з неї холод. Щоправда, крім жіночого духу, тут ще З'ЯВИЛИСЯ НОВІ меблі, в яких я не вважав себе великим мастаком, зате сподобалося мені, що старий довгий стіл не викинули, мабуть, Аля зберегла його як згадку про весілля, про те, як сиділи ми за ним, сперечалися, сміялися, говорили про речі важливі, про які й належить говорити на робітничих весіллях. Це вам не наш Держикрай, для якого все — пережиток, тільки він — новожиток!
— По чарочці? — спитав дядя Вася, для якого високий ритуал пригощання назавжди залишався річчю поза всякими сумнівами.
— Можна й по чарочці,— згодився я досить охоче,— бо щось у мене ніби голова сохне і в очах мерехтить.
— Не спиш — за дівчатами бігаєш,— зауважила Аля. — Женити тебе треба.
— Нема кандидатур.
— Можемо знайти.
— І часу нема,— відбувся я жартом,— ми з Льонею переучуємося без кінця. Добре, що він устиг тебе знайти, тепер має забезпечений тил, може цілком віддатися новій техніці. А в мене або техніка, або дівчата. Я вибираю техніку, бо вона мене вибрала!
— Наш поет мав про тебе написати поему, Митю, та, на жаль, він поїхав на вищі літературні курси,— засміялася Аля.