— Куди, куди? Нікуди я не переходив! Живу в залізі!
— Не бреши, Митю.
— Ти вважаєш, що слова "не бреши" й "Митю" пасують одне до одного?
— Іноді пасують.
— Але тільки не в цьому випадку, дорога сестричко. Бо я сьогодні не можу сказати навіть, що люблю свою роботу. Роботи, власне, ніякої нема. Саме вовтузіння й монтажна зона, де ніякі академії не розберуться.
Робота сестру, видно, цікавила сьогодні мало.
— Я повинна спитати тебе про одну річ,— вже й геть серйозно повідомила вона.
— Ну, питай. Вечір запитань і відповідей.
— Ти симпатизуєш комусь із дівчат?
— Я живу в залізі. Тобі мало?
— Ну, живи. А в тому залізі є дівчата? І якась із них має до тебе симпатії?
— Спитай у дівчат. Можеш вмістити мій портрет на обкладинку журналу "Огонек" з закликом до всіх дівчат Радянського Союзу освідчуватися в симпатіях до Дмитра Череди.
— Гаразд, у тебе язичок наш, чередівський. А це що?
На стіл лягла відома мені добре папка з написом: "Зберігати вічно".
— Це? Газетні вирізки. Можу сказати, яка лежить зверху. Називається: "Родинній реліквії 250 років". Про ковальський молот з написом: "1727 рік". Як бачиш — поінформованість виняткова!
— Поінформований ти, та не дуже,— Зізі розв'язала поворозочки, розгорнула папку. Там не було жодної газетної вирізки. Папка набита була листами! Акуратно покладені один на один, купчилися в два ряди гарні конверти з дбайливо виписаною адресою, адресою нашого "Ділового клубу" і нашої квартири. Конверти досить хлялі, може, й порожні, може, чийсь жарт?
— Там і листи чи самі конверти? — поцікавився я, ще не знаючи, до чого це все.
— Листи,— сказала Зізі,— й не вдавай, ніби нічого не знаєш.
— Справді, не знаю.
— А це що? Дивись!
Вона повернула папку так, що я побачив напис на одному з конвертів. Там, як уже сказано, стояла назва нашого "Ділового клубу", число нашої квартири, а нижче єдине слово: "Синові". Ні прізвища, ні імені, лише єдине, геть несподіване й незбагненне "синові". Ясно ж, що хтось пожартував! Але стільки жартів? Ціла папка конвертів? Чи не забагато?
— І що, на всіх конвертах однаково написано?
— Однаково.
— А листи?
— Листи неоднакові.
— А ти що — читала?
— Читала.
— Здається, вони адресовані не тобі.
— Ага, отже, тобі? Ти знав? Знав?
— Та нічого не знав. І не мені. Не ждав і не жду я листів ні від кого. Просто міркую собі так, що коли написано "синові", то, мабуть, треба шукати сина. Ти ж не син, сподіваюсь.
— Але сестра цього сина. І до того — старша.
— Не перевищуй своїх повноважень, Зізі.
Зізі наприндила губи.
— Могли б, до речі, без мене тут розв'язувати твої любовні проблеми. Ніколи ні в чому не можете обійтися без Зізі.
Ось тобі й човен! Світломаскування і димова завіса. Насправді ж батько покликав Зізі, щоб порадитися про ці листи. А мені за весь час ні слова! Оце характер! Оце старі кадри!
— Батько читав листи? — пішов я в наступ на сестричку.
— Ти ж знаєш його принципи. Він не розпечатав жодного. Раз не йому — не міг і доторкнутися.
— А раз тут написано "синові", то міг би, здається, передати цьому членові родини. Чи як ти гадаєш?
— Батько боявся, що це анонімки. Не хотів зробити тобі боляче.
— Жіноча рука,— які ж тут анонімки?
— Це ще не факт. Використовують навіть дітей. Винахідливість анонімників не знає меж.
— Застосувати б її до атомної енергії в мирних цілях. А мама?
— Вона й досі не знає.
— Ага, маскування на два боки: і від мене, і від мами. Затулялися човном. Ризикували одержати чергову порцію високоідейної моралі від вашого улюбленого Віолончеліста, аби лиш приховати справжню мету твого приїзду. І що ж ти відкрила в цих листах, застосовуючи останні досягнення вашого трубопрокатного інституту?
— Прочитаєш — відкриєш сам. Вона закохана в тебе.
— Хто?
— Тобі ліпше знати. І не придурюйся. Закрутив дівчині голову — треба одружуватися. Досить тобі байдикувати.
— Жду, поки ти покажеш приклад.
— А може, я вже й показала? Звідки тобі знати? Візьму й привезу вам чоловіка.
— Нам чи собі?
— Собі, а привезу вам. Тут будемо жити.
— Та ти справді? Хто ж він? І чому ти покинеш інститут? Зізі!
Я навіть про листи забув, хоч лежали вони переді мною, акуратно розкладені батьківською рукою в папочці, на якій виведено було: "Зберігати вічно".
— Здохнеш від надміру інформації,— засміялася Зізі.— Бери свої листи, читай, а тоді скажеш мені, які твої наміри. Не поїду, поки не доведу цього діла до кінця, так і знай! Ну, забирай і йди!
Вона виштовхала мене з кімнати.
Листи. Я читав і перечитував їх цілу ніч, до самого ранку. Вперше в житті мені прислано таку кількість листів, і таких листів.
Лист за листом — і ніде жодного натяку, хто пише, ніяких імен, окрім Кривцуна, якого можна було б і не згадувати, суцільна загадковість і анонімність, але все одно це рівняння розв'язувалося легко, бо невідоме тут було тільки одне, а відомих принаймні два. Дія відбувалася в нашому цеху — не грає ролі, в якому саме, бо листи йшли вже й після того, як ми перебазувалися на будівництво нового цеху. Адресувалися листи мені — тут не було ніякого сумніву, бо в нашій квартирі сином звався тільки я, тобто Митько Череда.
Підставивши ці два відомі в наші рівняння та ще взявши до уваги досить високу грамотність авторки, легко дійдемо висновку, що писала листи колишня десятикласниця, майже медалістка, дівчина з художніми почуттями, розвиненими завдяки зусиллям товариша Книша. Клементина! Вона і тільки зона!
Я не спав ніч, я перечитував листи, я сміявся на повні груди з самого себе і з усіх Клементин на світі, а потім нападала зненацька на мене якась теляча захопленість, молодість била в мені потужним потоком, весь світ ішов у круговерть, летіли й падали на мене зелені дерева в далекому лісі, дзвеніло залізо в нашому цеху, сяяли Сірі очі, сріблився сміх Клементини, десь зринали на видноколі Аля з Шляхтичем, взявшись за руки, мов малі діти, а там сумував Євген, а там Зізі чомусь термосила Фрусіна, аж розгойдувалися джунглі його чуба, товариш Книш залучав мене до художньої самодіяльності й я грав у якомусь спектаклі, виходив на сцену і виголошував щось урочисто-безглузде.
Уранці я не пішов на завод. Тобто я вдав, що пішов, ніхто не повинен був знати, де я і що зі мною. А тим часом я прогуляв. Свідомо й безпричинно. Вперше і, може, востаннє, але прогуляв. Інакше не міг. Забрав листи, позапихав їх до кишень і пішов у Скрипайку. Пішов пішки, як ходив у дитинстві на уроках природознавства, заліг під тим кущем, де, як мені здавалося, колись Євген, випередивши мене, вперше поцілувався з дів чиною, ліг на траву, дивився на небо, на зелені берестки по схилах Скрипайки, засунувши руки в кишені, перебирав листи, шарудів папером, але вже не пробував більше читати, бо й навіщо? Все знав мало не напам'ять! У всіх берестків на схилах Скрипайки були всохлі верхів'я, сумне видовище: знизу зелені гарні дерева, а вгорі чорні, страшні, мертві. Кажуть, у всьому світі всихають чомусь берестки і всихання починається з верхівок. А яке мені діло до того всихання! Моє дерево зеленіє й розростається буйно і нестримно! Хай живе дерево радісного існування, дерево молодості й захоплень! Спасибі тобі, моє кохання, як сказав один драматург. Але це сказав не я. Треба вчасно зупинитися в телячих своїх захопленнях. Погляньмо неупередженим оком на ці писання ще раз. Перебування на лоні природи сприяє роздумам. Всі філософи втікали на лоно природи. Тільки вона визволяє мозок для думання. Головне при цьому: лежати. Бо коли людина стоїть вертикально, вона думає лише про поліпшення умов і продуктивності праці. Стояння — найактивніший стан. Тоді хочеться перетворювати й перебудовувати світ. Коли сидиш, хочеться встати, випростатися, розім'ятися, струснутися. Сидячі професії неминуче схиляють людину до анархізму. Всі шевці, наприклад, найбільші анархісти. Щоправда, слово "анархіст" в народі замінюють словом "п'яниця", але це однаково.