Ну, та характеру її я відразу не збагнув, бо на заваді стали пережитки.
Їх у нас називають "пережитки капіталізму". Називають уперто, мабуть, не так від переконання в слушності таких слів, як від невміння добрати інших, від невміння або просто від лінощів. Не знаю, хто має добирати такі слова, моя професія до цього не надається, та коли вже воно вживається, то повинен хтось відповідати. Що ж до суті, то тут я маю свою точно окреслену думку. Бо чому це, скажіть ласкаво, Дмитро Череда повинен носити в собі пережитки капіталізму, коли він того капіталізму в очі не бачив, народився вже он коли, мало не на тридцятому році Радянської влади, походить з робітничої родини, належить до найреволюційнішого класу, сам усвідомлює невпинність революційних перетворень і все віддає для тої невпинності? Чому ж "капіталістичні пережитки"?
Але як глянути з другого боку, то побачимо, що в душі в товариша Череди-молодшого з якогось часу з'являється почуття не дуже високої проби, товариш Дмитро Череда стають потихеньку таким собі дрібненьким власником з загрозою перерости в справжнього рабовласника, та й не такого, на жаль, як свого часу Льоня Шляхтич, коли не випускав нас з Євгеном із цеху впродовж дванадцяти й шістнадцяти годин, дбаючи про загальне добро, а рабовласника з дрібною душею і темними, коли хочете, намірами. Як це назвати? Не знаю, не знаю.
А все почалося з Клементини, почалося з того, що я переговорив із Шляхтичем, переговорив з Алею, переконав навіть самого Токового, що без такої дівчини наш цех завалиться, оганьбиться і взагалі пропаде, мені, як то мовиться, пішли назустріч, а я, з свого боку, раптом потихеньку став привчати себе до думки, ніби Клементина не просто має бути вдячною мені, але й стати мовби моєю власністю, хай буде соромно тому, хто подумає при цьому щось погане.
Власне, я, може б, так і не думав, може, й не прокинулися б у мені пережитки, коли б не Кривцун.
Кривцун заслуговує на осібну мову, бо це особистість не проста.
Де взявся Кривцун? Найлегше було б сказати: його підсунув нам Токовий. Бо Токовий, хоч і намагався чимдуж виказати свої наміри мирного співіснування з Шляхтичем, все ж,— ми знали це,— вистежував кожен порух Льонин, щоб використати в цілях далеко не мирних. Так, мабуть, пильнують один одного два бойові кораблі двох різних держав, ідучи паралельним курсом в нейтральних водах з цілком нейтральними намірами, які щомиті можуть переродитися в спробу врізатися в борт супро тивникові. Та ми вже переконалися, що ніякі токові не страшні, коли берешся за діло по-справжньому, тому далекі тепер були від думки перебільшувати силу й вплив нашого здезорієнтованого й осмішненого Токового. Кривцуна теж вигадав не Токовий, Кривцун виник так само нез'ясовно, як виникають у нас пережитки капіталізму, Кривцун деякий час навіть вважався гордістю цеху, вихованцем, на нього покладали надії, він ходив серед молодих, його просили висловитися, до нього прислухалися, аж поки виявилося, що цей хлопець не може сказати нічого путнього, а ще виявилося, що Кривцун страшенне ледащо.
Коли б він був просто ледащо, то на нього б махнули рукою — і кінець. Але, по-перше, Кривцун був дуже гарний зовні хлопець, отож це ледащо було привабливе. Окрім того, це було ледащо ідейне, тобто за переконанням. Він досконало знав усі свої права і чути не хотів про будь-які обов'язки. Його, ясна річ, виховували, його вмовляли, йому пояснювали, його просили приєднати свої трудові зусилля до зусиль цілого цеху в опануванні чи в освоєнні. А Кривцун вередливо відповідав:
— А я не баж-жаю!
Він класично користався з нашої системи соціального страхування й медичної допомоги, брав, коли хотів, собі тайм-аути, як хокейний воротар, ішов до заводської поліклініки, з боєм добував там собі бюлетень, а коли там відмовляли, тоді йшов до якої-небудь міської поліклініки і, тицяючи пальцем догори, казав лікарям:
— Коли не дасте бюлетеня, матимете дзвіночок звідти!
Йому давали бюлетень, бо нікому не хочеться дзвінків згори, а Кривцун, навідпочивавшись досхочу, з'являвся в цеху рум'яний, мов яблучко, і на всі докори відповідав:
— А мені полож-жено!
Отак: "не баж-жаю" і "полож-жено!"
І це ледащо опинилося в нашій зміні, на місці Євгена, стовбичило в мене перед очима, завдавало мороки Шляхтичеві, та й хіба тільки йому. Коли я сказав Льоні, що не брав би Кривцуна, Шляхтич трохи пом'явся, потім пояснив мені тихо, але з твердою переконаністю:
— Бачиш, Митю, з залізом іноді легше, ніж з людьми. Треба вміти вчити людей, помагати їм позбуватися іржі... Ну, ти мене розумієш...
Я розумів Льоню, бо хіба ж не він колись обчищав на мені цілі пуди іржі, питання про Кривцуна само собою вичерпалося, тепер нам "полож-жено" було слухати його "не баж-жаю" і стати на час посміховиськом коли не цілого заводу, то принаймні цеху. Токовий міг нарешті вколоти Шляхтича, я тільки ждав, коли він це зробить, та я помилився, і не так щодо Токового, який чим далі, тим більше втрачав для нас цікавість, як щодо Кривцуна.
Бо Кривцун перестав бюлетенити!
Щоправда, він не виказував взірців працьовитості й виробничих досягнень, вміло усувався від роботи невигідної, складної, але працював! Щодня приходив на зміну, справно відстоював коло свого стана, гнав трубу, ще й гнав більш-менш пристойно, майже без браку, так що в мене з'явилися сподівання навернути його в лоно справжньої трубопрокатної віри, і я спробував повести з ним просвітницькі бесіди. Аби за це взявся Чемерис, то в нього б вийшло набагато краще. Чемерис би сказав Кривцунові приблизно таке:. "Слухай, молодий! Ти своїм хвостом не крути, бо попадеш ним у капкан. А тут треба гнати трубу. І не таку трубу, як тобі хочеться, щоб з одного боку борщ, а з другого ковбаси випадали, а трубу справжню і справну. А що таке справна труба? Це така труба, молодий, якої ніхто в світі сьогодні гнати не може. Фігурна труба для того, для чого вона потрібна. Отак, молодий!"
Після цього Чемерис трохи потерпів би, а там узяв би Кривцуна за вухо і вивів з цеху, а там допровадив до заводської прохідної, забрав би в нього перепустку і дав коліном під одне відоме навіть без шкільних підручників місце.