— Ви... справді хочете фотографувати?
Вона була невисока, зграбна, білява, саме така завжди уявлялася мені, а очі здалися ще прекраснішими, ще виразнішими, ще розіскренішими, ніж у моїй мрії, я геть спантеличився, мову мені відібрало, я тільки хитнув головою та дужче стиснув свій фотоапарат, за який тепер тримався, мов потопаючий за соломину.
— Та ви ж заходьте,— запросила вона,— Грицю, зійди з дороги і не махай руками. Проведи чоловіка на балкон. Бо я повинна докупати хлопців. У нас два хлопці,— пояснила вона мені.— Близнюки. А вередливі, як їхній батько.
— Дають жизні нам обом,— замахав руками Гриць,— удень ревуть басами, а вночі дискантами. А тобі справді тазок наш сподобався? В нас ще й виварка цинкова є.
Тут я, видно, від злості на його розмахування руками здобувся на слово і сказав услід Марії, яка йшла докупувати своїх хлопців:
— Не так і тазок, як... В мене завдання познайомитися з вами, Маріє... Та я трохи вже знайомий...
Вона, мабуть, не почула, бо знову заходилася з хлопцями, а для її чоловіка моє повідомлення особливої цікавості не становило.
— В цеху в неї, мабуть, вже був? — сказав він.— Цех у кожного є. А от тазок — ні. Це я купив, сам його на балконі присобачив. Ніхто б не докумекав, правда ж, ніхто?
— Та ніхто,— мляво згодився я,— це й привернуло мою увагу. Я навіть не знав, що саме у вас цей тазок...
Тут Марія покликала чоловіка, щоб допоміг їй, і вони вдвох винесли з ванної закутаних і втихомирених своїх хлопчаків, одного несла Марія, другого Гриць, який примудрився розмахувати руками, навіть тримаючи дитину, це вже було цілковите безглуздя, дитина мала б запротестувати у свій спосіб проти такого батькового поводження, але, мабуть, їй подобалося балансування на грані небезпеки, може, це вже ріс майбутній космонавт, а тільки воно мовчало і ще й прилаштовувалося дивитися нацмене крізь усі оті розмахування, і очі в хлопчика були так само сірі, як у матері. У другого хлопчика теж були сірі очі, від батька ці діти, здається, не перейняли нічого.
— Чула? — сказав Гриць до дружини.— Кореспондент каже, що був у тебе вже.
— В нашому цеху були? — спокійно спитала вона.
Я почав молоти щось про редакцію, про те, що "Київ люди прикрашають", про київський процент, потім навертав на ліси, на хатинку посеред лісів, на бабусю і її онуку, а потім змальовував епізод з танкістом, майже бойовий епізод... Марія нічого не могла збагнути... Може, вона й пам'ятала того невдалого танкіста, що вилетів з танка й врізався в землю, але коли ж те було? Та й не могла вона якось зв'язати того безпомічного хлопця з довготелесим кореспондентом-самозванцем, що заявився в її квартиру і меле про що завгодно, а потім ще й починає— при чоловікові! — мало не домовлятися про побачення на завтра, тільки й того, що зв'язує побачення з комбінатом чи то для маскування, чи й справді маючи намір зустрітися з нею на роботі.
Зате Грицеві я сподобався.
— Та ти заходь просто до нас додому ще й завтра, коли треба,— замахав він руками.— Сьогодні ми не готовилися, не знали ж нічого. А завтра хлопці зберуться, щось сообразимо. Апарата теж не забудь. Марію там на робочому місці можеш зняти, а може, й тут щось клацнеш. Знімки в тебе здорово виходять. Я тепер тебе згадав. Ти ж у "Комсомолці" друкуєшся. Лауреат? Точно? Прізвища я твого, ясно, не запам'ятав, бо прізвищ багато на світі, нащо ними голову забивати, але знімки — здорово! І правильно тобі лауреата дали. Воно, може, за знімки лауреата давати й жирнувато, але тобі — правильно! Ото тільки те, що ти підписуєш під своїми знімками,— зайве. Ніхто не читає. Чудики читають, а нормальні — ніколи! Зате знімки в тебе клас! Одне слово, давай завтра заходь!
Гриць торохтів і розмахував руками, а я дивився на Марію, і вона дивилася на мене своїми єдино сірими очима, і видно було по її очах, що здогадується вона, хто я і чого прибрів до їхньої оселі, здогадується і докоряє безмовно й гірко. Де був? Чому так довго барився? Адже час летить нестримно. Дні, місяці, роки. Хіба можна втрачати бодай мить?
Що я міг їй відповісти? Безмовно, але відповісти. Що змагався з вічністю? Але це треба пояснювати докладніше. А для пояснень потрібен час. Всі ж ми сподіваємося знайти час, якого не стачає сьогодні, бодай завтра.
— До завтрього,— сказав я,— до завтрього!
Людство намагається здолати свою недосвідченість ось уже протягом кількох тисяч років, але, як мені відомо, ще не здолало. То чи слід дивуватися з моєї наївності, коли я через цілковитий брак досвіду в справах кохання сподівався все вирішити за один день?
Не поміг мені день, не поміг і цілий тиждень, Шляхтич повернувся додому сам, Гриша Фрусін теж поїхав догризати граніти науки, а я закружляв у мертвому колі захопленості Сірими очима, хоч ішлося вже тут не про мою захопленість, а про рятування ближнього свого. Знову ж таки відомо, що людину легко врятувати від бурі та грому і навіть од лихої долі, а від людини — не завжди легко.
Я розумів, що не можу гаяти часу, тому відразу, як тільки зустрівся з Марією віч-на-віч, виклав їй усе: і про танковий вимарш у далеких лісах, і про свій невдалий політ з башти танка, і про бабусину хатину, і про Сірі очі, тобто Маріїні очі, мрією про які жив ось скільки років.
Марія нічого не відповіла мені, тільки зітхнула.
— Ти щаслива?— спитав я.
Вона знову мовчки зітхнула.
— Я розумію: в тебе чоловік, діти... А в мене сама тільки мрія... Мрія-Марія... Звучить заманливо, але... Я вівся, мов останній бевзь... Вважав, що повинен ствердитися на землі... А ствердитися для такого хлопця, як я, чим можна? Ось.— І я показав їй свої руки. Навряд чи відрізнялися вони чимось од рук її Гриця. Вона мовби вгадала мою думку й задумливо промовила:
— У тебе руки спокійні, а він — розмахує... Без кінця махає руками... Збожеволіти можна.
— Маріє! — вигукнув я, ловлячи в її словах якусь надію для себе.— Маріє, що я можу для тебе зробити?
Вона знову мовчки зітхнула, і я теж зітхнув, хоч, здається, ще ніколи не займався таким видом спорту.
— Вже час забирати дітей з ясел,— сказала вона.
— Я допоможу тобі.
— Не треба.
— Він тобі помагає?