.Цісар попав у скрутне положення й звернувся до свого однодумця та приятеля Жигмонта III за військовою підмогою. Наслав на його двір своїх довірених єзуїтів, щоб при помочі польських єзуїтів переконали Жигмонта, що з цього вийде для Польщі велика користь. Бо коли б на Угорщині запанували кальвіни, а в Чехії гусити, то і в Польщі взяли б іновірці верх і загрожували б католицизмові. Переконати короля прийшлось їм легко, бо він був посвоячений з Габсбургами через жінку Катерину.
Гетьман коронний Жулкевський та канцлер Оссо-лінський відраджували йому до цеї авантюри мішатися, та доброї ради не послухав. Отаманові лісовщи-ків Янові Роговському післав приказ, щоб зі всіми своїми ватагами перейшов Карпати на підмогу Фер-динандові. Лісовщики, що радо йшли всюди, де надіялися багатої наживи з грабунків, не давали собі двічі про те говорити. Саме, коли Бетлем Габор зайняв уже половину Угорщини та збирався облягати Відень, Ро-говський перейшов несподівано Карпати, одним ударом знищив семигородську армію під командою генерала Ракочого і вирубав впень сім тисяч війська.
Мов буревій, йшли лісовщики через Угорщину, не щадячи нікого й нічого. Куди йшли "затраценьци", як їх у Польщі називали, там довгі роки трава не росла.
Не прочуваючи нічого, збиралася угорська шляхта в Михалинцях, відки мала їхати до Будапешта на коронацію Габора на угорського короля. Роговський напав і на Михалинці та забрав усю шляхту в полон.
На Угорщині паніка. Габор під одною умовою — що лісовщики заберуться з угорської землі — зрікається всяких прав до угорської корони, раз на все.
Фердинанд зробив на цьому знаменитий інтерес, бо якраз в тому часі дістав грошову підмогу і з Іспанії, і з Риму від папи. Грошей не потребував видавати на війну й сильно запоміг свою кишеню.
Тим часом Чехи воювали з Фердинандом щасливо. Жигмонт відкликав лісовщиків з Угорщини і пі-слав їх до Чехії.
Через цей нерозважний крок придбала собі Польща ворогів у чехах та Бетлемі Таборі, а через нього, васала Туреччини,— і у великої Порти. Поки царював тут спокійний і миролюбивий султан Ахмет, цього не було видно. Та невдовзі засів на престолі молодий, загонистий і фанатичний Осман. Він, наслухавшись у дитинстві від гаремових жінок фантастичних казок про могутність муслемського меча, задумав перевести їх у життя й завоювати ввесь християнський світ. Підмовляв його ще й фанатик великий візир Галі-паша. Осман повинен завоювати цілу Европу — так, як колись його славні попередники північну Африку й Іспанію. Підмовляв його й семигородський князь Бетлем Габор, що не міг забути Жигмонтові лісовідиків і переконував Османа, що завоювання повинен він почати від Польщі.
А до цього жевріючого вогню доливали оливи ще й українські козаки, що під булавою Сагайдачного давали Туреччині доброго чосу.
За війною промовляв теж і скинений з престола волоський господар Томжа.
На місце цього Томжі став господарем польський ставленик Гаспар Граціяні. Він сподівався, що під Польщею легше буде йому жити, як під Туреччиною, що побирала величезні гарачі, й тому бажав собі, щоб Польща зайняла Волощину. Бажаючи собі зі щирого серця війни між Польщею й Портою, став переписуватися з польськими магнатами, а навіть і з королем. Обіцював підмогу не тільки в грошах, але й у війську: заявив готовність прислати королеві на кожний його заклик двадцять тисяч волохів.
Жигмонт НІ не був від того, щоб поширити границі Польщі, а разом з тим і католицизм. Молдавія та Волощина, зі своїми багатими господарями, могли, замість платити гарачі султанові, підпомагати пусту скарбницю Жигмонта, й були ласим куском для нього.
Про ці затії Граціяні довідалися заздалегідь у Царгороді. Молодий султан спалахнув гнівом на нього, а ще більше на Польщу. Поперед усього наказав прогнати з Царгорода польського посла Отвінов-ського. Обурення поляків на цей поступок використав Граціяні, й підбурив їх так, що на раді запало рішення йти в похід на Молдавію. Гетьман Жулкевський не погоджувався з цим рішенням, та мусив уступити, бо закидали йому надто велику повільність у своїх ділах. Вийшов із своїм невеличким військом і зближався до Дністра, щоб у дану хвилину перейти на молдавську землю.
Дехто дораджував прикликати на поміч козаків.
Це було невдовзі після московської справи, де козаки під Сагайдачним віддали Польщі такі великі заслуги. Та гетьман спротивився тому, кажучи, що не хоче воювати побіч із Граціяні. Шляхта хотіла зробити це на власну руку, й післала до Сагайдачного послів, та він відказався. Зробив це дуже політично:
— Не можу я в такий час покидати України на поталу татарам. Вони, як довідаються, що Польща йде війною на Молдавію, себто проти великої Порти, не будуть сидіти тихо й зваляться нам на шию та спустошать Україну. Я й так послужу нашій отчизні, коли спиню татар на переправі у Польщу.
Посли намагалися переконати Сагайдачного.
— Ми знаємо зовсім певно, що татар мають перевезти кораблями в Молдавію.
— Я, як живу, то ще не чув, щоб татарва вибиралася в похід кораблями. Та ж уся Туреччина не має стільки кораблів, щоб їх там помістити. У походи йдуть великою силою, кільканадцять і кількадесят тисяч, і то ще з кіньми, бо піший татарин не варт нічого. Це, панове, виходить на байку, й я в неї не повірю. Я не рушуся — тим більше, що, видко, пан коронний гетьман нас собі не бажає, коли сам нас не просить.
Як посли від'їхали, каже Сагайдачний до своїх старшин:
— В нас стільки війська, що було б чим і переправи припильнувати, й на Молдавію піти, але цього не зроблю з багатьох причин: під булавою пана Жулкев-ського я воювати не буду, бо це найбільший ворог козацтва. Ми в нього — не лицарі, що стільки разів кров свою за Польщу проливали й не раз її з опресії визволяли, ми в нього — лотри й розбишаки. Він не бачить різниці між лицарським козацтвом, оборонцями хреста, й тими розбишацькими бандами, що їх після московської війни стільки намножилось, та не дають людям жити, й грабують не тільки Україну, але й Литву, й Польщу. Я маю певні вісті, що пан гетьман змовлявся з Скіндер-пашею Бегрег-бегом Босан-ським, щоб разом знищити козацтво дотла. Про це саме писав і до його милості короля. А врешті ми за наші заслуги під Москвою не дістали нічогісько, хоч ми не багато жадали: заспокоєння прав нашої віри й церкви. Хай же тепер вони переконаються, що з турками й ордою воювати не так легко, як декому здається. Не йдемо, й годі.