Пасічник не приходив. Врешті надійшла Настя та й сказала, що він лежить у пасіці з розбитою головою. Молодиця з Настею взяли мертву дитину на руки й занесли до хати, де було приміщення чабанів. До світлиці не важилися. Там сидів економ Кемеровського.
Тільки між осадчими крики не вгавали. Там далі грабили. Жінки голосили, скот ревів, собаки вили. Шляхотський заїзд не обходився без грабунку, пожару й каліцтв підданих ограблених. Не різнився нічим від набігу орди.
Вернув Хмельницький з походу. В Чигирині довідався про заїзд. Миттю погнав у Суботів. Застав руїну. У пасіці — те ж саме. Услід за ним вийшов економ Чаплінського.
— Нічого тут тобі, пане сотнику, робити: це все засів Чаплінський, бо Суботів — то старостинська власність...-
Хмельницький скипів з досади...
— Де ж моя жінка, дитина, де Горпина дівається? — спитав, схвильований.
Економ боявся сказати правду. Відповів виминаюче:
— Горпина примістилася десь при осадчих. Богдан подався туди. Й тут руїна. Попалені хати.
Нещасні люди містилися в будах. збитих наборзі з недогарків, а то й у землянках. Довідавшись, що приїхав содник, повилазили ї? своїх схованок, об дерті, голодні, залякані. Вітали його плачем і голосінням.
— Не було тебе, батьку,— не було кому нас захистити.— Говорили наче б з докором.
— Що ж я у цьому винний, мої любі? Не на весілля я їздив — у похід ходив. Тепер я такий самий, як і ви, скиталець бездомний... Та я свого й вашого права доходити буду, хоч прийшлось би мені сходити ноги по коліна. Скажіть мені, де тут моя стара няня між вами?
За хвилину привели стару няню. Вели її під руки, бо сама нездужала ходити. За цих кілька днів постаріла на десять років. Побачила Богдана, й важко заридала.
— От, Богданку, в якому гаразді ми стрічаємося.
— Де Остап? Де Анна?
— Остапко під муравою. Посіпаки Чаплінського засікли його насмерть нагаями, бо впоминався за твоїм добром.
Богдан почув, як уся кров йому в серце переливається. Бідне серце сливе не розтріслося. Поперед очі почали миготіти іскорки всуміж із чорними цятками. Вживає останніх сил волі, щоб з коня не впасти...
— А твоя паня Ганя за Чаплінським повіялась. Така рада була, як їй казали на віз сідати... Забрала з собою велику скриню з цим добром, що ти їй подавав і що сама собі докрала. В цей мент, як злодюги катували твою дитину, сиділа на возі й хоч би одним словом відозвалася. Собаку так били б, то в доброго чоловіка якась людяність у серці відозвалася б, не то що дитину свого чоловіка... Ой, Богданку, Богданку! Через неї все те нещастя на нас випало. Я остерігала тебе, та ти мене не слухав...
— Чому ж через неї? Це ж накоїв Чаплінський, бо йому захотілося Суботова...
— Говориш, як дитина. Вони вже перед тим знюхалися з собою, ще як ти її в Чигирин на панські бенкети посилав,— Горпина говорила з докором і жалем.
— Гостро ви її осуджуєте,— каже Богдан.
— Богданку, Богданку! Я правду говорю. Незабаром ти сам про це переконаєшся. В цьому й лихо, що ти мені вірити не хочеш, так тобі любов очі за-блахманила...
— Сюди приїде по вас фіра, няню,— треба нам поки що Суботів покинути. Тепер переберемося в Чигирин,— щастя, що там свій домик є.
— Поки Чаплінський і цього в тебе не забере. Він мусить для своєї кралі придбати ще й віно з твого добра...
Хмельницький не міг уже слухати цього, що говорила няня. Повернув коня і від'їхав у Чигирин. Слова старої пекли його розпеченим залізом. Сумління говорило йому, що Горпина каже правду. А тут любов до русявої, з карими очима, Анни приглушувала голос сумління.
В душі Богдана велася завзята боротьба. Втратив усе, що придбав важкою працею продовж стільки літ. Втратив кохану дитину, що на неї стільки надій покладав, втратив дружину... Дружину? Няня говорила правду, та йому тяжко в цю правду повірити. Треба б було перевести над своїм серцем болючу операцію — треба вирвати з коренем любов, що так глибоко вросла в серце... Що ж там тепер остане? Пуста, бездонна порожнеча...
Та ні, цьому годі повірити. Анна стільки разів виявляла, стільки разів присягала щиру любов... Це ж неможливо, щоб вона його так ізрадила... А чому ж поїхала з його найтяжчим воргом? Чому ж не заступилася за його дитину? Вона ж присягала бути їй матір'ю. Та ні, її присилували — може, й смертю грозили. Вона, сердешна, не зробила цього доброхіть.
Вона певно тепер свою долю проклинає й мучиться в кігтях цього нелюда. Та він її вирятує, вирве її з пекла й люто над ворогами пімститься.
Вернувши в Чигирин, послав воза за Горпиною, а сам пішов до старост Конєцпольського.
Пан староста знав, у якому ділі приходить сотник, і не спішився його прийняти. А Богданові земля під ногами горіла, так було йому пильно. Коли б тепер Чаплінський попав йому під руку, то певно не жити б йому. Нарешті покликали його перед пана старосту.
Був це молоденький, випещений паничик у французькому одязі. Така мода стала в цей час закрадатися до польських панів.
— З чим вашмосць приходиш?
— Мені зроблено нечувану кривду,— говорив схвильований Хмельницький,— розбишацький наїзд на моє добро, дароване ще мойому батькові його милостю паном гетьманом коронним, родичем вашої милості. Зграбували мені все, спалили село, вбили мені дитину й силою забрали дружину. Благаю справедливості на злочинців.
— Маєткова справа — то приватна справа,— цідив слово за словом пан староста.— Як за вашмостею є докази документальні, то правуйс я. Щодо синка, то він образливо поводився супроти старшої людини, шляхтича, а щодо дружини, то це справа кавалерська... Я тільки знаю, що вона повінчана з Чаплін-ським...
— Вона була повінчана зі мною.
— Хоч би й так, то шлюб вашмосці був неважний. Ти православний, а вона католичка, і шлюб відбувся в церкві.... Я до цеї справи не можу мішатися. Праву йс я сам — може, виграєш...
"Може, виграєш". Богдан чіпився цього слова, мов потопаючий стеблинки.
"Може, й виграю. Я мушу виграти, бо за мною право й справедливість, за мною заслуги для Речі Посполитої... Я виграю. Але перед цим визову Чаплінського на лицарський двобій!". Так думав Хмельницький, виходячи від старости.
Богдан зайшов до свого приятеля Кричевського. Бажалося йому побалакати з кимось щиро, по-дружньому — з кимось, що не поглузує, а, може, й добру раду подасть,