— Цого ти, мама, плацес? — щебетала мала Ганя.— Ми так гарно гралися. Пан полковник привіз Юрасеві галного коника, мов зивого. А коли ти, мамо, вийдес до городу? — Кожне слово дитини, мов ножем, краяло материне серце.
— А ти, Юрасю,— каже до хлопчика,— не скажеш мені нічого?
Хлопчик держав палець у роті, дивився тупо на матір і не промовив ні слова.
Хмельницька похитала головою.
— Ти, Юрасю,— найбільша моя турбота. Не вийде з тебе козак на славу України...
— Чому ж би ні? — відозвалася Ганна-панночка. Він потакнув головою, та не промовив ні слова.
— Гірка твоя доля буде,— бідкалася недужа.
Мала Ганя все щось щебетала. Юрась мовчав і тільки пальчик смоктав. Недужа гляділа на них крізь сльози. Врешті знемоглася й впала на подушки з заплющеними очима. Ганя вивела дітей із світлиці.
На це надійшов Богдан. Стрінув їх у сінях. Ганя була заплакана.
— А що недужа?
— Тепер, мабуть, заснули, а я забрала діти, щоби був спокій. Для недужого сон — велике добро.
Богдан дивився услід за нею. Вона була гарна русявка, струнка й чепурна. Йдучи, плила, мов рибка,— наче землі не доторкала.
— Пізнати, що полька,— подумав собі Хмельницький.— Панські манери в неї, й хоч на чужому сміттю — почуває себе панею.
Ганна Хмельницька догоряла. Богдан був безрад-ний. Мусив уживати цілої сили волі, щоб не затрою-вати бідній дружині останніх хвилин життя. Показував із себе веселого, повного надії, хоч серце кривавилось із жалю за вірною дружиною. Та вона відчувала стан його душі.
— Богдане, друже мій, не годиться самого себе обдурювати. Я сама найкраще знаю, який мій стан здоровля, й ти це знаєш, тільки силкуєшся не показати цього по собі. Мої дні почислені. Мені діток найбільше жаль. Бо ти ще молодий, одружишся незабаром, а згодом й забудеш свою Ганну... Так, так, живий живе гадає, дарма... Коли б тільки дісталася тобі годяща жінка, щоб над пасинками дрібними не знущалася...
Богдан не втерпів. Припав головою до грудей вмираючої й гірко заридав. Ганна гладила вимар-нілою рукою його голову, потішала й заспокоювала, як могла.
— Головою стіни не проб'єш, мій любий; плачем долі не випросиш, хіба що серцю полегшає від сердечного плачу... Так мусить бути, бо така вже людська доля. Може, ти ще коли мені завидувати будеш, що я вже під муравою... О, моя душа віщує, що жде тебе нелегке життя. Маєш лютих ворогів, що на твою голову дибають й загибель тобі готують... Я гадала б, щоб ти з цею Ганною одружився. Вона до мене й до моїх дітей така добра, а притому роботяща й розумна. Тобі добре з нею буде... Так мені здається... Не знаю тільки, чому наша няня так її незлюбила й все якогось лиха від неї жде. Гадаю, що це без причини... От старим людям не одне ввижається... Хіба тому, що вона полька. Та це нічого... Ганя мені говорила, що з нашим козацьким життям ізжилася, й хоче до нашої віри пристати... До церкви вже ходить. З неї буде краща козачка, як не з одної, що козачкою вродилася.
Богданові здавалося досі, що з смертю Ганни стане перед ним тверда стіна, кінець усьому, темрява, що до самої його смерті вкриватиме його душу зболілу. Коли б не малі діти, то й йому жити не треба.
Аж ось вмираюча дружина вибила в цій стіні отвір... Відсунула занавісу з-перед його очей й показала йому новий світ. Ще довго можна буде в ньому жити...
Ганя — гарна дівчина, проворна та до діток прихильна. Вмираючі люди бачать далі, як здорові, бо душа, виходячи з тіла, має над ним перевагу... Може, справді Господь післав йому цю дівчину.
Та враз налякався цієї думки. Та ж його дружина ще живе. Та ж це великий гріх супроти вірної дружини, що з нею стільки літ щасливо прожив...
— Господи, прости гріха! — бився в груди.— Відверни від мене, Боже, ці грішні думки... Не спокушай мене, дияволе, не піддавай мені такої погані. Боже! Чи й цій бідній, терплячій Ганні, що вже на тому світі свої гріхи спокутувала, теж нечистий цю спокусливу думку підшепнув?
Поглянув на ікону святої Покрови, перехрестився та став шептати молитви...
Кинувся до праці то в сотенній канцелярії, то в с во му хазяйстві, та всюди ця остання розмова з дружиною непокоїла його. Не раз думав: нечистий — хитра штука. Вміє поволеньки добиратися до людської душі. Добре він вивчив латинську посло-вицю:
Гутта кават ляпідем, нон ві, сед сепе кадендо *.
Смерть не дала вже довго на себе ждати. Ганна вмирала при пам'яті до останньої хвилини, благословила діточок, прощалася з усіми, а Богданові, що похилився над нею, шепнула до уха:
— Не забувай, що я тобі говорила.
Померла з усмішкою на устах. Може, тому, що її мука скінчилася, а може, тому, що побачила щось не земського, божого, може, душа, виходячи з тіла, оставила на ньому слід свого вдоволення й щастя...
На похорони з'їхалася вся родина Хмельницьких і Сомків. Приїхав і брат покійниці, прилуцький полковник. Давненько він уже в Хмельницьких не був, і досі не бачив татарської бранки. Ця русява струнка дівчина піклувалася тепер всім, серед похоронної метушні давала всьому лад.
* Крапля вижлоблює камінь не силою, тільки тим, що часто капає.
Був на похоронах і полковник Кричевський. Він дуже шанував покійницю за її великий розум, бачив не раз татарську бранку, та ніколи йому й на думку не могло прийти, щоб ця гарна дівчина мала колись зайняти місце Ганни Сомківної... Тепер вдарило його, що вона поводиться, мов господиня дому, а Богдан відноситься до неї не як до слуги, визволеної бранки, а як до господині... І враз мелькнуло в голові, що тут щось не те... Те саме думав і Сомко. Сомко став розпитувати Богдана.
— Це певно не нашого гнізда птиця?
Богдан став розказувати про все, розводитися над цим, яка вона була щира для покійної дружини в часі її недуги, як дбала про діти... Вона полька, але до нашої церкви ходить і по-нашому молитви навчилася. Тепер хоче на православну віру перейти...
Досвідний Сомко пізнав, які в його шурина почування супроти цеї польки. Він перебив йому:
— А полькою все остане... Слухай, Богдане, чи не задумуєш ти одружитися з нею?
— Про це, брате, не пора над свіжою могилою розводитися...
Сомко махнув рукою. Від нього тепер нічого не довідаєшся. Краще поговорити з старою нянею.