Гетьманські докори були декому з панів не в смак.
— Добре старому говорити,— балакали між собою, ^ коли його дні й так почислені. А ми ще молоді й наша отчизна буде нас ще не раз потрібувати. В мене жінка й діти, навіщо ж мені тут марно загибати?
Так говорив один, другий та третій — а Граціяні робив своє.
— В кого є розум, хай спасається, щоб не було пізно.
У цій його роботі помагав йому добре шляхтич Валенти Каліновський. За порадою Граціяні, замовив він собі кількох волохів, що за добрі гроші прийнялися провести втікачів непроходимими лісами до Прута, а там уже тільки через воду — та й вже на безпечному Покутті. Панам і на думку не прийшло, що цих волохів підставив Граціяні на те, щоб їх вивести просто туркам в руки.
І як тільки темна нічка вкрила землі чорною плахтою, як у таборі втомлені борці позасипляли, як усе затихло і тільки вартові перекликалися — стали з польських окопів виходити, мов тіні полеглих борців, шляхтичі, жовніри, обозова челядь. Дожидали їх уже зрадливі волохи, а з ними й Граціяні. Граціяні був певний, що його волохи туркам не видадуть і десь його скри-ють, а від поляків йому вже нічого надіятися. Тепер він бажав уже тільки пімститися на поляках, а особливо на гетьманові, за те, що таку малу силу вивели проти турків. Він же ж стільки надії покладав на Польщу, що вона допоможе йому відзискати втрачене господарство. А тепер втратив усе, став ізгоєм, скитальцем, гонитимуть його, мов собаку... Хай же тепер їх усіх чорт візьме за його невдачу!
Перший, що вийшов із окопів, був Валенти Каліновський. За ним вийшли інші старшини: князь Корецький, Струсь, Тишкевич і багато інших. Наче пошесть огорнула найкращих борців. Усім звучало у вухах одне слово: втікати, втікати, якнайдалі втікати!
Ніхто із вартових їх не спиняв, бо вони знали виданий вечором клич.
Над Прутом чатували на втікачів татари з арканами. Деякі кинулися в воду та потонули, не встоявшися струї. Втікали від смерті, а лізли самі в її ненаситне горло. Інших вода протверезила. Відозвалася в них лицарська честь, заговорило приспане сумління. Ті з води завернули й верталися чимшвидше до обозу, щоб сонце не бачило їх соромного діла.
Вранці доповіли гетьманові, що вночі сталося. Він став об'їздити обоз і доглянув тих, що вернули з нічної виправи.
— Не соромно вам п'ятнувати свою лицарську честь дезерцією? — гримнув на них сердито.
— Хто ж втікає? — питає Корецький.
— Цей втікає, з кого ще тепер вода стікає! — відрубав гетьман, показуючи на його мокру одежу.
Вістка про втечу викликала серед війська паніку. Мусить бути вже дуже зле, коли старшина втікає. Усе спішить до ріки й кидається в її рвучку струю. То виринають, то потопають у бистрих хвилях, а на другому березі зрадлива волоша вирубує їх упень.
А тут знову чури й обозна челядь, бачачи, що твориться, кидаються на опорожнений обоз і грабують все, що попаде під руки. А коли вже немає що грабувати, підпалюють обоз у кількох місцях. На щастя, турки підозрівають, що це якісь воєнні хитрощі, і не наступають. У цю хвилину могли були одним ударом покласти війні кінець.
Жулкевський об'їздить обоз. Перед ним несуть високо піднятий гетьманський бунчук і світять смолоскипами, щоб усі бачили, що він є в обозі.
Польний гетьман Конєцпольський в розпуці. Літає конем поміж втікачами, уговорює, лає, б'є шаблею, та не може дати ради. Нарешті прикликав козаків. Вони заступають втікачам дорогу та грозять смертю кожному, хто не заверне.
— І не соромно вам, панове,— лає їх Михайло Хмельницький, — перекидатися із лицарів у стадо зайців?
Це помогло. Втікачі вернули до обозу. Та тут застали вже тільки згарища. Навіть гетьманський намет згорів.
— І що ж ви, нещасні, наробили? — говорив гетьман до втікачів.— Що вас склонило покидати свого гетьмана, ганьбити свою лицарську честь? — Гетьманові задрижав голос, що не міг далі й слова промовити. А втікачі стояли перед гетьманом, наче б їм проголосив смертний присуд.
Зразу гетьман не зарядив ніяких розшуків за винуватцями грабунку і підпалу, але сказав на вухо полковникам, що як тільки вернуть за Дністер, то їх вишукає та покарає по воєнному праву. Полковники сказали про те, теж на ухо, покривдженим, щоб їх заспокоїти, а ці знову стали голосно відгрожуватися челяді та чурам. Наслідок був такий, як можна було сподіватися: винуватці почали бажати собі" щоб ті, що їх мають судити, не вийшли цілі. Та не тільки ця одна жура впала на сиву гетьманську голову. Вранці довідався, що Степан Хмелецький та Ян Одржи-вольський втекли з обозу, забравши з собою сімсот кінноти.
— І Одрживольський мене покинув,— жалівся гетьман, покивуючи головою,— а я на нього найбільше покладався.
Невдовзі гетьман польний Конєцпольський сказав Жулкевському, що козаки мають до нього великий жаль за те, що гетьман зовсім на них не звертає уваги, так наче б їх не було в обозі. Ні один з них не втікав, навпаки, вони здержали втечу. Конєцпольський піддав гетьманові думку, щоб прикликав до себе козацьку старшину й висказав їм своє призначення. Надаремне.
— Не можу перемогти себе, щоб перемінити мою антипатію на симпатію. Я їх завжди вважав за гіль-таїв та лотрів, що навіть найбільшою посвятою не можуть загладити всіх тих гільтайств, що наробили нашій отчизні й шляхті. Це ж їхня вина, що ми не можемо жити в згоді з Портою, і коли б їх тепер тут не було, то не велика була б шкода.
У таку важну хвилину не хотів гетьман польний перечитися з коронним за цей несправедливий суд про козаків. Та ж лісовщики були на сто відсотків більшими гільтаями та розбишаками, ніж козаки.
Щоб зискати на часі, надіючись, що з Польщі прийде підмога, почав коронний гетьман мирові переговори з турками. Та з цих переговорів нічого не вийшло.
В обозі харчів чимраз менше. Багато понищив, пожар. Не стало і паші. Татари пообсідали всі пасовиська, коні почали падати, падлина в окопах стала затруювати повітря.
Гетьман побачив свій кінець.
Порятунку нізвідки. Король вмів видати приказ йти на чужу землю, та тепер нічим не турбується. А тут катастрофа неминуча.
VI
Гетьман скликав старшин на нараду. Такий був зворушений, що зразу й слова промовити не міг. Не міг стояти своїми силами на ногах і спирався на плече свого сина.