Хлопці назбирали цілу купу хмизу. Зур з допомогою кременя і губки готувався розпалити багаття, а його товариш нахромлював на гострий патик стегно косулі.
Раптовий рев підняв їх на ноги. Цей рев воднораз скидався на грізне рикання лева і на моторошний регіт гієни. Підбігши до урвища, вони побачили внизу, за п'ятсот ліктів од їхнього бескиду, невідомого звіра. Був він завбільшки з леопарда, рудастої масті, з чорними плямами по всьому тілу. Величезні очі палали ще яскравіше, ніж у тигра. З його пащеки стирчало чотири ікла, довжелезні й гострющі, мов шаблі. Зразу видно — звір неймовірно проворний.
Ун і Зур розуміли, що перед ними хижак, але по той бік гір таких звірів не водилося. Щоправда, незнайомець здався їм не таким уже й страшним. Адже Ун з допомогою ратища, кия і дротиків завжди перемагав у двобої звірів одного з ним зросту. Він був такий самий дужий і спритний, як Нао, переможець волоханів, сірого ведмедя і тигриці.
— Ун не боїться рудого звіра! — гукнув він.
Новий рев, ще пронизливіший і розкотистіший, здивував воїнів.
— Голос у нього більший, ніж він сам! — промовив Зур. — А зуби гостріші, ніж в інших м'ясожерів.
— Ун заб'є його ударом довбешки!
Зненацька звір зробив стрибок "завдовжки двадцять ліктів. Нахилившись над урвищем, Ун побачив другого звіра гігантського розміру — він біг тюпки під самою горою. Шкура у нього була зовсім гола, ноги як стовбури молодої верби, морда здорова і тупа. Був це гіпопотам-самець у розквіті сил і віку. Він поспішав до водопою. Але на кожному повороті його переймав махайрод — шаблезубий тигр. Гіпопотам зупинявся і, роззявляючи пащеку, погрозливо рикав.
— Рудий звір замалий, щоб убити гіпопотама, — зауважив Ун. — Гіпопотам не боїться навіть лева.
Зур тільки мовчав і дивився. Майбутня сутичка пробудила в його душі мисливський азарт.
Нараз махайрод злетів у повітря і приземлився на єдині гіпопотама. Його довгі пазурі вп'ялися в шкіру. Гігант, ревучи, кинувся до річки. Але гострі тигрячі зуби вже роздерли тверду шкіру і вгородилися в м'ясо, Рана на карку збільшувалась. Махайрод жадібно пив червону юшку, захлинаючись від радості і тріумфу.
Спочатку гіпопотам прискорив свій біг. Він уже не ревів. Тепер уся його снага йшла на те, щоб швидше добратися До. річки. Там, поринувши в води рідної стиди, він загоїть рани і знов оживе. Масивні ноги топтали савану, і, хоч важкий тулуб хитався з боку на бік, він мчав уперед з швидкістю вепра або онагра.
Річка була вже близько. Її вогкий подих ніби вливав нові сили в гіганта. Але безжальні ікла вгризалися все глибше, рана розповзалася ширше. Гіпопотам почав хитатися, його куці товсті ноги затремтіли. З величезної пащі вихопився передсмертний хрип: махайродячі зуби робили свою страшну справу.
Товстошкірий колос уже добіг до плавнів, раптом спинився і, запаморочений, поволі закрутився на місці Потім переможений з хрипким ревом звалився на землю. І тоді махайрод, звівшись на своїх пружних лапах, звитяжно зарикав, погнавши геть буйволів на пашу, і заходився жерти теплу ще тушу.
Ун і Зур понуро мовчали. Вони відчували наближення ночі, спільниці хижаків, і за спиною їм, бігали мурашки. Хлопці невиразно здогадувалися, що нововідкрита земля давніша за ту, де кочували досі уламри. І в цій країні ще водилися звірі — свідки появи перших людей на землі.
Похмурі тіні минувшини нібито підкрадалися до Уна і Зура разом з відблисками вечірньої зорі. Вдалечині безкраєю рівниною несла свої води прастара річка.
Розділ третій
ВОГОНЬ СЕРЕД НОЧІ
Цілий тиждень Ун і Зур озброювались. Кремінці й гострі зуби звірів правили за вістря для дротиків. Кожен зробив собі ратище, вивершене гострим рогом, і пращу — кидати дротики на далеку відстань. Нарешті, з дуба вирізали собі замашні довбні. Унова довбешка була така важка, що могла покласти на місці найбільшого хижака.
З допомогою сириці з оленячої шкіри воїни спустилися з гранітного урвища на рівнину. Опинившись у савані, вони остаточно відчули себе відрізаними від рідного табору, загубленого десь позаду, далеко в горах. У на опанував дух першовідкривача.
Навколишня місцевість була багата на дичину. Досить було зачаїтися в траві, щоб уполювати косулю, плямистого оленя — аксиса або сайгака. Проте Ун ніколи не вбивав травоїдних даремно. Тварина нагулює м'ясо повільно, а людина повинна їсти щодня. Коли уламри мали багато їжі, Нао, вождь племені, забороняв полювати.
Хлопці не могли надивуватись — стільки їм траплялося нового. Вони зацікавлено розглядали величезного крокодила гавіала, завдовжки дванадцять ліктів, з довжелезною мордою; бачили, як він колодою погойдується на хвильках або підстерігає здобич на острівці чи в оситняку.
З густолистя визирали мавпи дріопітеки з їхніми чорними руками і людським тілом. Блукали стадами дикі бики — гаури, могутні, як тури, чиї розложисті роги могли розпороти груди тигрові або проштрикнути лева. Чорні бугаї — гаяли, вигинаючи карк, грали своїми могутніми тілами. В перелісках то показувалися, то пропадали гепарди. Віддалік гналася за антилопою нільгау вовча зграя, прудка і хижа. Дикі собаки — дхолі, уткнувшись носами в землю, вистежували здобич або, звівши вгору гострі писки, вили, аж заходилися. Іноді нажаханий тапір вискакував із своєї нори і зникав у баньянових заростях.
Напружуючи всі чуття, хлопці пробиралися вперед, намагаючись не наступити на кобр, зачаєних у траві, і не збудити великих хижаків, що спали по своїх лігвах і в бамбукових хащах. Але довкола пазувала тиша; тільки опівдні в скельній заглибині показувався леопард. Його вогнисті зелені очі втупилися в двоногих істот.
Випроставшись на весь свій могутній зріст, Ун підніс угору кий. Але Зур, згадавши махайрода, притримав товариша за плече:
— Син Тура не повинен ще битися!
Ун збагнув, що мав на увазі Зур. Якщо махайрод виявився небезпечнішим за лева, то леопард на цих землях може бути дужчим за тигра. Нао, Фаум і старий Гун, патріарх їхнього племені, завжди нагадували, що обачність потрібна мисливцеві не менше, ніж відвага. Треба спершу вивчити свого ворога. Однак уламр опустив довбню не зразу. Він гукнув: