Отвір поступово розширився. Друзі могли йти навіть не пригинаючись. Повітря стало чистіше. Нарешті вони опинилися в просторій печері. Ун щодуху побіг уперед, але пітьма, змусила його спинитися: Зур зі смолоскипом у руках помітно відстав. Проте затримка була коротка. Нетерплячка сина Тура передалася безплічкові, і вони майже бігцем рушили далі.
Невдовзі попереду зажевріло кволе світло. З кожним кроком воно ставало яскравішим. І ось друзі опинилися біля виходу з печери. Перед ними тягнувся вузький коридор, утворений двома прямовисними гранітними стінами. Вгорі над головою світила смужка небесної блакиті.
— Ун і Зур пройшли крізь гору! — радісно гукнув син Тура.
Він випростався на весь свій велетенський зріст і аж запишався: чим вони не герої? Жага до нових пригод спалахнула в ньому з новою силою. Зур, стриманіший на вдачу, теж був схвильований.
Вузька ущелина, загублена серед гірських хребтів, майже не різнилася від підземного лабіринту, що залишився позаду. Унові нетерпеливилось побачити вільні простори. Короткий привал, і хлопці знову рушили в дорогу.
Ущелина тяглася без кінця-краю. До виходу з неї Ун і Зур добралися лише під вечір.
Попереду стелилася широка полонина, краями ніби впираючись у сине видноколо. Справа і зліва височіли гори, похмурий кам'яний світ, нерухомий і нібито безмовний і непохитний, немов сама вічність. І все ж навіть цю гранітну твердиню точить, довбає, по часточці вимиває підземна вода.
Ун і Зур чули, як б'ються їхні розхвильовані серця. Перед ними лежала невідома земля, де все дихало достатком і привіллям. Яка доля чекала їх серед чорних базальтових круч і гранітних стрімчаків, серед порфірових напливів і ущелин з ревучими потоками, серед тихих долин з дзюркотливими струмочками? Яка доля чекала їх серед ялинових лісів і букових гаїв, серед пасовиськ у міжгір'ях і льодовиків на верховинах, серед пустельних морен?
Над кам'яними вежами, зубчатими шпилями і банями сідало сонце. Край провалля то показувалися, то пропадали муфлони. Старий ведмідь, сидячи на гнейсовій скелі, чатував у тиші на здобич. У вишині під хмарами, підпаленими вечірнім сонцем, поволі ширяв величезний гриф.
Невідома земля нестямно вабила до себе завзятого, схильного до пригод уламра і задумливого, сповненого невиразних марень останнього безплічка.
Розділ другий
МАХАЙРОД
Два тижні йшли невідомою землею Ун і Зур. Вони вирішили вернутися до рідного табору не раніше, ніж розвідають степ і пущу, де уламри могли знайти доволі дичини та їстівних рослин.
Жити постійно в горах люди не можуть. З приходом зими гори женуть їх; навесні земля оживає там куди повільніше, ніж унизу на рівнині, уже давно замаєній свіжою травою і листям.
В перші дні хлопці нерідко до самого вечора не могли вбити якусь дичину або знайти їстівні корінці, щоб утамувати голод. Але вони вперто простували в тому самому напрямку — на південний схід. На дев'ятий день шляху ялинові ліси змінилися буковими гаями; потім пішли дуби, каштани. Цих дерев усе більшало. Ун і Зур збагнули, що наближаються до рівнини. Звірі почали траплятися частіше; щовечора свіже м'ясо та їстівні корінці смажилися на вогнищі, і світло зірок над головами уже не здавалося таким холодним, як у горах.
На чотирнадцятий день вони дійшли до підгір'я. Попереду стелилася безмежна рівнина, по якій текла велика річка. Стоячи на ребрі базальтових відрогів, що вдавалися в савану, мандрівники жадібно дивилися на цю невідому землю, де ніколи не ступала нога уламра чи ва.
Внизу росли незнайомі дерева: велетенські баньяни, чиє гілля творило цілі гаї; гінкі пальми з листям, схожим на здоровенне пір'я; зелені дуби, що дерлися узгір'ям; бамбукові купи, подібні до гігантської трави. Розкидані серед густотрав'я і чагарнику квіти тішили око яскравими барвами, як свідчення могутньої творчої сили земного лона.
Проте Зура й Уна більше цікавили звірі. Вони то з'являлися, то зникали в далині, серед буйнотрав'я і гущавника, в нетрях деревуватої папороті й гінкого бамбука.
Видно було, як мчить серед горбів стадо струнких антилоп, як бродять луками дикі коні й віслюки — онагри, як скубуть траву зебу. З-за річкового коліна з'являлися олені й дикі бики — гаури; зграя диких собак — дхолів переслідувала сайгака. Серед різнотрав'я плазували. гримучі змії; горбаті постаті трьох верблюдів ясно вимальовувалися на вершку гори. На пальмовому узліссі гніздилися павичі, фазани й папуги; з густолистя визирали мавпи; в річці пірнали гіпопотами; в сазі нерухомо; ніби кинутий на воду бурелом, лежали крокодили.
Ні, ніколи в цьому краю уламрам не забракне свіжого м'яса, щоб смажити його ввечері на рожні. Від надії на сите і приємне життя в сина Тура радісно трепетало серце.
Ун і Зур почали спускатися узбіччям базальтової скелі. Повітря робилося все теплішим. Скоро стало зовсім жарко; гаряче каміння обпікало ступні босих ніг.
Ун і Зур гадали, що до рівнини палицею докинути. Але відстань виявилась оманливою. До того ж скеля уривалася кручею.
З грудей уламра вихопився крик досади, але ва сказав:
— Ця земля таїть багато небезпек. А в Уна і Зура обмаль дротиків. Тут нагорі жоден звір-людожер не дістане нас.
Ніби у відповідь внизу в розколині бескеття майнуло жовте тіло лева. Ун відповів:
— Зур сказав те, що треба було сказати. Ми повинні запастися дротиками, кийками і списами, щоб убивати здобич і перемагати хижаків.
Кам'яні брили кидали на землю довгі тіні. Сонячне світло стало медово-золотистим. Друзі рушили до дубчака і заходилися рубати його гілля, щоб майструвати зброю. Вони вміли робити ратища і довбні, обробляти роги тварин, обтісувати крем'яхи і гартувати на вогні дротики. Але відтоді, як вони покинули підземелля, сокири їхні притупилися, запас зброї вичерпався. Перш ніж спуститися на цю сповнену небезпек рівнину, вони повинні озброїтися до зубів. Так їм підказував інстинкт.
Мандрівники рубали гілля доти, доки на обрії не погасло сонце, схоже На величезне червоне багаття. Потім вони позбирали роги, кістки й креміння, принесені з гір.
— Скоро ніч, — промовив Ун. — Ми знов візьмемося до праці, як сонце повернеться.