— Галю, снідати, я сказав!!
Осадчий заметушився між Дундою і дверима:
— Та цитьте, голубе! Ну навіщо ж ви так!.. Ай-яй-яй... Галино Никифорівно, ви не турбуйтесь, серденько!.. Ми швидко й повернемось...
У сінцях настала розлютована, уперта, замкнена в собі тиша. Дунда сам подоставав із шафи холодну бараболю, оселедця, хліб і запросив нас. Щоб не поглиблювати родинної сварки, ми з Осадчим чемно відмовились. Дунда заліз за стіл, і тільки-но спустилось на кріселко його довгасте незграбне тіло, як він дико заревів і рвучко підскочив. Ми похопилися з місць. У чому річ? Дунда перелякано помацав себе позаду, глянув на кріселко й закричав:
— Опять иголки везде поразбрасывала!! Чорт!.. Сінешні двері щосили грюкнули, аж затремтіли стіни.
Дундина дружина глипнула на нас вовчими очима й погордливо зникла в сусідній кімнаті. Атмосфера ставала до неможливого напружена. Дунда істерично крикнув до дверей:
— До каких пор, я спрашиваю тебя, это будет продолжаться?..
На відповідь йому знову сердито грюкнули двері.
Мені вже до нестями осточортіла ця морока з дверною пантомімою, в голові мені стукало й хотілось якнайскорше вийти на свіже повітря. Я благаючи подивився на Осадчого. Той ніжно погладив Дунду по плечу, промовляючи:
— Нічого, нічого, голубе... Ви поїжте собі спокійненько та й підемо. Це все мине... Не треба тільки собі кров псувати.
Дунда назовні заспокоївся, але всередині йому все клекотіло. Він заходився завзято жувати сніданок і квапився знайти собі спосіб розрядитись від того накипу, що ним нагородила його жінка.
Він проковтнув останній шматочок хліба, й ми, поки Дунда ще не вивітрився, поспішили скерувати його розрядку на поле рідної справи.
Повертались ми на станцію, охоплені всі втрьох піднесенням і гарячковістю. Дунду вже не треба було умовляти й підганяти: він сам старанно й легко балансував коло тинів край баюр і метко перестрибував через невеличкі калюжі.
Нам не довелось морочити собі голову над тим, як зібрати аудиторію. Вона була вже готова. Випадок і тут став нам у пригоді: півгодини тому на станції відбувся самосуд над якимсь кишеньковим злодієм і скривавленого бідолаху вже одвели до міліції, але натовп не розходився. Перед нашими очима було збурене мурашине гніздо, що сторотно галасувало й уперто чекало ще чогось. Представник залізничного комітету востаннє замахав руками, закликаючи громадян до спокою, і, знесилений, втративши всяку надію вгамувати натовп, стрибнув з вокзального ґанку, враз потонувши в натовпі.
Ситуація, признатись, була далека від українського питання й взагалі національних справ, але Осадчому вона видалась чомусь за сприятливу й слушну.
— Це дуже добре, що така подія випада,— народ саме розгарячився!.. Я почну перший, а ви, пане Федоренко,— узяв мене він за петельки,— тим часом приготуйтесь. Пане Дунда,— ви під час наших промов понюхайте, чим дихають маси, а під кінець роздасте літературу.
Дунда одразу ж шугнув у стовпище, а Осадчий ге-ройськи поліз на ґанок. Щоб бути непомітним, я почав тинятись побіля ганку й проробляв нескладний маскарад: спочатку я пішов праворуч за натовпом таким, як я є, потім за спинами розстебнув пальто, але підняв коміра, далі повернувся назад, зайшов до альтанки, що саме перед головним входом, опустив коміра, застебнув пальто й насунув до брів кашкета, відтак ще раз усе спочатку. Але саме в ту мить, коли я зійшов на ґанок, щоб пройти всередину станції, Осадчий почав промовляти. Мене так раптом зацікавило, кудою він поведе цей звирований людський матеріал, що я забув про конспірацію і застиг на східцях. Невже й тут, в атмосфері щойно вчиненого самосуду, він буде знову своєї — про Катерину й запорожців? — блиснуло мені в мислі й прикувало до рота Осадчого.
Він засунув глибоко в кишені своєї чеГерки з солдатського сукна руки й почав спокійно і авторитетно:
— Товариші! Ніяких самосудів не повинно бути! їм не місце в нашій вільній республіці. Як представник української повітової ради, я закликаю вас додержуватись ладу...
Свіжа постать і українська мова Осадчого заінтригувала натовп: він лавою посунув до ганку й притих. Хтось збоку не дочув і настирливо допитувався в сусідів:
— Из Центральной рады?.. Из Киева этот?
На нього зашикали, й він замовк. Цікавих прибувало дедалі більше. Це підносило Осадчого, мов на дріжджах, і його голос гримав уже натхненно й патетично:
— Хіба ви, громадяни вільної України, можете допускати самосуд, коли в нас є для того наш український уряд—Центральна рада й Генеральний секретаріат?!
Це вийшло в Осадчого невдало,— можна було подумати, що самосуди — це робота для нашого уряду, а не окремих громадян, але цього, здається, ніхто, крім мене, не помітив, і той безпосередній виклик, що мусив би якось зворушити "громадян вільної України", не вплинув на них, вони мовчали. Осадчий зробив коротку паузу й тоді знову пішов на штурм:
— Ви триста років гнили в тюрмі, московські царі не давали вам...
Низенька постать в урядовому кашкеті й окулярах здивовано сказала до сусідів:
— Почему собственно "московские" только? Вообще — российские...
— ... Наших батьків вимінювали на собак Катеринині полюбовники! А хто така була, я вас питаю, цариця Катерина?..
Тут Осадчий ускочив у свою колію і став уже невроне-ний. Сьогодні він з подвійним мистецтвом розповідав фривольні історичні подробиці, і це дешево купило публіку. Вона дрібненькими смішками й дружнім, розкотистим реготом свійських басів озивалась на його немудрі дотепи. Тим часом Дундина голова виринала то з одного, то з другого кінця натовпу, старанно підслуховуючи розмови. Готуючись на східцях до своєї промови, я почав стежити за Дундою. За кілька хвилин наслідки моїх спостережень почали мене непокоїти. Дундині рухи мляві-шали, голова вже не тягнулась, як на гнуздечку, до шепоту й розмов сусідів, зо всього ставало видно, що в Дунди наближалась криза. Виконавши наспіх свій непевний обов'язок — дізнатись, "чим дихає публіка", він швидко тепер сам почав видихатись і, гляди, ось-ось подасться собі кудись геть, не роздавши навіть літератури.
До всього того, на наше нещастя, на мітинг притарабанила бенеря й начальника станції. Певний у собі, що знає вагу своїм чеснотам і офіційному становищу під сонцем, начальник станції став осторонь, неподалеку від станційного лісу, й почав уважно розглядати публіку. Ця спокійна, але пильно-спостережлива постать знервувала Дунду. Він засоромився й намагався, щоб його не помітило начальство. Проте лупаті начальницькі очі спокійно котились собі далі по головах наших слухачів і, безперечно, з їхнього поля зору не зникнути б Дунді, якби він вчасно не втік... Але Дунда втік... Утік ганебно й зрадливо, не сказавши нам ані слова.