Дундин холодок стурбував Осадчого. Він узяв його під руку й ніжно запитав:
— Ну, як тут у вас, Іване Прокоповичу, справи? Нічого такого не трапилось, усе гаразд?
Дунда не одразу відповів. На залицяння Осадчого він збочив трохи ліворуч, визволивши свою праву руку, й, очевидно, твердо поклав собі не заходити з нами далеко.
— Та що ж "справи" — он більшовики, кажуть, Харків уже взяли. Щодня по два ешелони їхні через станцію проїжджають...
Осадчий не задовольнився з його відповіді й насупився:
— Ну-да, але як у вас із зборами? Всіх оповістили? Багато буде народу?
Дунді набридло грати з нами в піжмурки, і він одверто бахнув раптом таке, що Осадчий аж зупинився і присів.
— Бачите... Що там говорити про збори! Завтра тут може вже бути більшовицьке начальство і тоді...— Дунда роздратовано, наче ми були в цьому провинні, кинув нам: — Ну, що я їм тоді скажу з своєю Україною?
Осадчий отетерів:
— Цебто як?..
Дунда вже зовсім визвірився:
— Та ось так — нікого я не сповіщав і ніяких зборів не буде! Не такий тепер час, самі знаєте: я жонатий, у мене двоє дітей, без служби мені капець...
Дунда показав рухом рук навколо шиї петлю. Між нами з хвилину тривала гнітюча мовчанка. Як і завжди, перший оговтався Осадчий:
— Те-те-те! Та он воно що! Е, ні, це треба ще обміркувати.
Я здивовано подивився на Осадчого: "Власне, що там ще міркувати! Нас зраджено найганебнішим способом і які тут ще можуть бути міркування!"
Осадчий спинився і знову взяв Дунду за лікоть:
— Це все нічого! Ми ще поміркуємо... Так же одразу не можна... Це ваша хата, голубе?
Дунда глухо буркнув:
— Да.
— Ну ось і добре,— зрадів Осадчий: — Давайте зайдем до вас і про все це поговоримо.
Дунда випалив у один вибух усю свою злостивість і тепер остаточно виснажився. Йому стало до всього байдуже: він побачив, що від Осадчого йому так легко не одкараскатись.
Осадчий одчинив хвіртку й пропустив у неї наперед Дунду.
Я не уявляв, що ми ще можемо робити в Дунди після всього, що сталось, але не залишатися ж мені надворі!
Своєю постаттю я замкнув кінець нашої невеликої, але печальної процесії.
У сінцях загавкало на нас якесь цуценя. Дунда сердито вдарив його передком по випнутих, драбчастих ребрах, і цуценя залилось жалісливим скавчанням на весь двір. Це прокляте скавчання, від якого немилосердно лящить у вухах, одразу ж створило для нас у Дундиній хаті несприятливу атмосферу. З хати рипнули двері й відтіля висунулась розпатлана жіноча голова.
Наші три постаті заповнили маленьку кімнату за низькою стелею. Дундина жінка поспішно зникла за дверима, а в кімнату викотилося клишоноге лобасте хлоп'я, і за ним несміливо подалась наперед каправа, замурзана дівчинка. Дівчинка обіперлась об одвірок, засунула до рота пальця й вивалила на нас голодні очі. Лобастий Дундин спадок перекотив своїми куценькими ноженятами до мене й безцеремонно спитав:
— А со ти мені приніс, дядя?
Дунда обережно повісив на вішалку свого кашкета з широкими крисами на пружині й загримів на сина:
— Ступай вон, дурак!
Дітвора, як горішки, притьмом щезла з кімнати, а Дунда нервово показав пальцем до сусідньої кімнати, де чепурилася його жінка:
— Ну ось, бачите, яке виховання! Не додивишся сам — розбійниками виростуть... Хіба можна в таких умовах працювати!..
Я співчутливо промимрив: "Да...", але Осадчий заспокоїв Дунду:
— Нічого, Іване Прокоповичу, перемелеться — мука буде, зате хлопець росте який, козак — не хлопець!
За дверима почулось сердите шепотіння й метушня, і раптом несамовито залементував Дундин "козак". Осадчий устав і навшпиньках підійшов до дверей:
— Галино Никифорівно, навіщо ж ви так зобіжаєте? Хлопець же нічого такого...
З-за дверей на цей раз долетіло високе жіноче сопрано:
— Да как же с ним иначе! Сколько раз говорила ему!.. Від цих слів хлоп'я зайшлося ще дужче. Плач, ляско-
тіння по голому тілу, крики. В хаті зчинилось справжнє пекло. Дунда підійшов до дверей і гнівно тупнув ногою:
— Замолчать, мерзавец, а то випорю!..
Хлоп'я одразу ж замовкло, і в хаті стало, як після смерті, тихо. Осадчий пройшовся по кімнаті, потираючи ніби з холоду кулаки, і-почав угодовничати:
— Да, це все, конешно, правда; це, справді, Іване Прокоповичу, того... але не можна ж і унивати... До цього треба підійти спокійно... Сказано: біда біду перебуде, одна згине — друга буде, або ж знову-таки, як Богдан Хмельницький казав: буде так, як буде, а буде так, як бог дасть...— Осадчий, наче він розв'язував цим усі Дундині сумніви, радісно розвів перед ним руками: — Ну ось, бачите! Чого ж вам іще?..
Дунда понуро мовчав, струшуючи зі столу крихти хліба. Двері з сусідньої кімнати зарипіли, й до нас вийшла худезна Дундина дружина. Вона непривітно подала нам довгу тонку руку й поспішила зникнути в сінцях.
Дунда, упоравшись із крихтами на столі, перейшов до стільців, де порозвішувано мокрі рушники й дитячий одяг.
— І вічно порозкидає скрізь!..— досадно буркнув він, загрібаючи все те жужмом і виносячи до другої кімнати.
Осадчий вирішив, що він уже досить переконав Дунду, і перейшов тепер до конкретного:
— Так, знаєте, Іване Прокоповичу, треба буде якось зібрати людей. Важко тільки — підняти національну свідомість і культуру. Понімаєте? А далі все піде, як по маслу...
Дунда знову бабрався коло якогось шитва на кріселку й сердито бурчав:
— Ганчірки всякі!..
Осадчий збоку глянув на Дунду і знову завів своєї:
— Да... так ми, значить, зробимо так: підемо втрьох на станцію між публіку й сповістимо всіх. Промовлятиму я і пан Федоренко. Вас, Іване Прокоповичу, я прошу тільки роздати літературу...
Двері з сінець зненацька одчинились, і відтіля залунав категоричний голос:
— Ваня! Ты никуда не пойдешь! Слышишь?
Осадчий аж дриґнув, ніби хтось заніс йому ніж у спину.
Нове діло — маєш. Тут справді таки страшні перешкоди, що їх ми навряд чи переможено. Але, на щастя, ті рішучі жінчині слова справили інший ефект. Дух суперечності й непокори опанував Дунду, і він сказав коротко, але твердо:
— Галя, дай закусить что-нибудь, мы сейчас идем.
— Я повторяю тебе — ты никуда не пойдешь!
Дунда стукнув кулаком по столу й гримнув на цей раз по-українському: