* * *
Гей, пустка душа моя!.. Як степ осінній, випалений сонцем літа. Там, де цвіли фіалки весни моєї, жовті стебла засохлих моїх переживань змагаються з нудою в безпорадності, а спогад вітром осіннім наспівує мелодію минулого. Ах, не забути його... Не можна забути, несила забути, коли душа — пустка! Нехай знов зацвітуть в ній квіти кохання й тіні давнього розтануть у нім, як тіні ночі в сяйві ранковім. Але хто посіє їх, ті квіти, як сіяла їх вона, Наця, мій рай, моє пекло?.. Хто мої пориви, мої змагання, що буяють ще в душі моїй, вбере у веселкові, блискучі барви й оберне їх не в обов'язок, а в щастя? Кохати і горіть — се ж щастя. Тільки кохати — се ж сон, чарівний, розкішний, але — сон. Горіти тільки —се життя, прекрасне, як буря, але — тільки життя. Горіти ж і разом кохати — се вже щастя. І я зазнав його, зазнав, а потім — утратив. Чи знайду ж знов?... Не знаю, відтоді душа моя — пустка без надій...
Те, що на N-ських шахтах я знайшов темно-сині озера Нациних очей і поринув у них усім палом свого серця, не відбилося ані крихотки на моїй партійній роботі. Навпаки, вона набрала для мене досі не відомих мені принад, стала перед мене в блискучім ореолі лицарства. Лицар і кохана панна. Се романтично, але так красиво. Чи розуміла мене моя панна?.. А що мені до того? Досить, що кохала. Правда, як правовірний партійник, я часом заводив розмови з нею про свою працю, але, крім сміху, нічого не виходило в нас.
— Нацю,— говорив я часом, захоплено дивлячись їй у вічі,— в тебе не очі, а казка.
— Як то?., щось надто мудре...
— Нечувана, таємнича, пречудова казка.
— То що? До чого се ви?
— А до того, що з такими очима можна потягти за собою кого завгодно — всіх! Одним поглядом можна послати всякого в тюрму, в каторгу, на смерть.
Вона дивилася, широко розгортаючи чорні довгі вії, як темні прибережні комиші, і нічогісенько не розуміла.
— На смерть?.. Скажете таке.
— Авжеж! — запалився я.— Коли б ти забажала тільки, коли б я міг захопити, заінтересувати тебе тим, чим захоплений я, коли б зробити з тебе агітатор", о... ти здолала б зробити те, чого ніхто не зміг би.
Я говорив цілком щиро, бо вірив тому, що говорив, бо навіть не уявляв собі людини, яка б не послухала глибоких, як нічне небо, Нациних очей. А вона одверталася мрійно, щось думала, а по хвилі питала:
— Скажіть, чому ви не носите мундира?
— Що?! — вихоплювалося в мене від несподіванки.
— Чого ви так? — дивувалася.— Мундира вашого студентського чому не носите, а ходите, як... як звичайний собі робітник? Адже у вас є студентський мундир?
Сміявся, звичайно.
— А навіщо се? — питав.— Се так важливо?
— А то як же? Певне, мундир вам так до лиця.
— Не знаю: ніколи не думав над сим... Але в моїй роботі так зручніше.
— Ах, я й забула! — зітхала вона й знов мрійно дивилася кудись убік.
— Нацю! — не витерплював я мовчання.— Ти любиш мене?
Повертала голову і раптом перемінялася. Ясніли темно-сині, як фіалки, очі, спалахували жагуче, як відблиск сонця в темно-прозорім плесі. Щільно горнулася до мене, оповивала руками шию й цілувала... Не цілувала, а впивалася устами в мої й довго-довго не одривалася, поки не п'яніла в млості. Тоді клала мені голівку на плече й спочивала, важко дихаючи, з заплющеними очима, слухала, що говорив їй, повний сіяючої радості й щастя невимовного.
А говорив я про те саме, сплітаючи огневий пал слів, повних завзяття, з барвами мрій своїх, з витворами блискучими своєї фантазії. Говорив багато, довго, як на мітингу. Над нами в нерухомій задумі стояли вишні в цвіту; місяць налив пітьму ночі жовтавим сяйвом, і видно було, як курився степ димом шахт і далекого заводу. Одинокий соловей в директорськім саду вже вдесяте розпочинав розгонисто свою трель, але, зляканий гуркотом падаючого з естокаду на землю вугілля, уривав пісню кохання, щоб за який час під тиском любовного захвату знов почати й знов урвати. Пирскали коні на стайні, що була недалеко, через вулицю; десь сюрчав городовик, викликавши у відповідь калатання сторожа десь біля магазину. А слобідка спала, зморена працею, й ніхто не заважав нам — мені говорити, а їй слухати.
— Ти не слухаєш мене, Нацю? — перебивав я сам себе, зауваживши тиху задуму її.
— Ні, я слухаю... я думаю,— відповідала Наця, підводила з мого плеча голову й повертала до мене закоханий погляд свій.
— Цікаво, про що саме твої мрійні думи?
— А так, про все... Я от... одного-з того, що ви казали мені, не розумію трохи...
— Нацю! — з радісним докором промовив я.— Питай, питай, чого не розумієш: я все поясню, все розкажу... Мені здається, що коли ти все як слід розумітимеш, то се не може не захопити тебе. О, скільки можна було б зробити, маючи такого чарівного спільника...
— Який з мене спільник?..— соромливо схилила голівку вона, й знову тінь задуми лягала їй на видочок.— Ви так гарно промовляєте... для сього треба ж так багато знати, а я... я ж нічого не знаю.
— Дурниці! Ми швидко навчимось... Я навчу... Стривай, про що ж хотіла спитати ти?
Підвела голову й повеселішала раптом.
— Хотіла спитати, чим робляться ті, що кінчають інститут,— відразу інженіром чи се не відразу дається?
— Отакі думки в тебе? — сміявся я, любуючи з її наївності.— Але яке відношення має се до того, що я говорив допіру?..
— Як яке? Адже ви кинули вчитись, бо хтось вам, мабуть, платить за вашу роботу більш, ніж одержують інженіри?
Я зареготався й міцно обняв її, жартуючи.
— Та зрозумій же ти, дитинко несвідома, що ніхто нічого мені не платить, що...
— Як? За все те, що робите, ви не одержуєте жалування?
В її голосі чулося таке здивування, навіть розчарування, що я аж відсахнувся зі сміху й довго не міг утримати себе, хоч бачив, що вона надула губки, образившись, очевидно, з моєї смішливості.
— Ну, годі, Нацю, годі,— нахилився я знов, обіймаючи її за стан.— Чудна ти яка! Але я розумію тебе, розумію, голубко. Виросши в батька і ввесь час бачачи, що кожна справа, кожне діло, навіть кожний крок у нього оплачується грошима, ти, само собою, сю мірку прикладаєш і до всякої іншої справи, навіть не підозріваючи, що, крім грошової, матеріальної, може бути якась інша заплата. Се помилка, серце моє, велика помилка. Ти не можеш навіть уявити собі, яке величезне моральне задоволення має той, хто присвятив себе такій, як моя отся, праці. В тім, що наша робота не лишається без видимих навіть тепера вже наслідків,— в тім наша найдорожча заплата.