— Я зараз,— кинув я старому Гайдаєві й одійшов від нього, щоб попередити товаришів про свою несподівану візиту.
— Чого йому, тому старому дідькові од вас? — зустріли вони мене.
— Що воно за людина з нього? — відповів я питанням на питання.
— А хіба що? — посміхнулись шахтарі.
— Кличе в гостину.
— Ов? То Нацька, певне, зацікавилася вами.
— Та він і не ховає сього, навпаки...
— Ну да, я ж так і казав,— зауважив молодий Русанов,— нудиться, а з нами не хоче компанію водити.
— Горда, стерво...
— Горда, а хороша, чорт...— промовив Русанов і одвернувся, загадавшись і дивлячись кудись далеко перед себе.— Ну, що ж,— по хвилі повернувся він,— ідіть... Старий нічого... сволоч, звичайно, як і всі артільщики, але нічого. За Нацьку можна пробачити багато.
— Ви думаєте? — пильно подививсь я в вічі йому.
— Самі побачите,— посміхнувся він криво, а потім додав: — Ідіть — не шкодуватимете. А ми тут на випадок чого — пожартуємо.
— Навіщо ж! — обурився я.— Ото, чи не справа важлива, справді...
— Та йдіть, не вагайтесь,— засміявся Русанов,— ждатимемо вас у нашій казармі.
Я кивнув їм головою й одійшов. Гайдай стояв на тім самім місці, де я лишив його, але вже не сам, а з Нацею, котра щось палко доводила йому, повернувшись до нас спиною. Груба, чорна як ніч, довга коса її яскраво вирізнялася на білій з сіренькими квіточками серпанковій сукні й перетинала чорний лакований пояс, що стягував тісно напрочуд збудовану фігурку.
Не знаю чому, але серце мені солодко защеміло. Яким передчуттям?.. Так, певне, сентиментальність, незвичка давнього активного партійника до жіночого товариства поза партійними справами. Хотів узяти себе до рук, підобратись, як то кажуть... "Ще чого бракувало! — розсердився сам на себе.— Се була б надзвичайно навчаюча картина, коли б я, обстріляний у пригодах життя птах, та звомпив перед сим наївним дівчам..."
Чомусь мені здавалося, що вона мусить бути іменно наївною, простенькою в своїх незачеплених ні брудом, ні бурями дійсності, думками, ідеалами, мріями, з спокійною й прозорою, як лісове озеро, душею й ще не розбудженим і тихим, як передранкове сяйво, серцем. Навіть кумедне її уникання знайомства з робітниками й маріння про "інтелігентне" товариство здавалися мені в сю мить мило-смішними. Як-не-як, а се все ж таки змагання до чогось вищого, кращого, і хто винен, що теє краще й вище малювалося уяві її в образі... ну, хоч штейгера, чи що, або принаймні студента, от як я, приміром!..
— Та от і вони,— зрадів старий Гайдай, і обличчя, а особливо очі засіяли йому, як сонечко крізь хмари.— А Наця ось лає мене, старого, що пустив вас, не умовивши зайти до нас, їй-бо...
Але я не слухав його. Я бачив, як стримано затремтіли плечі її, й вона хутко повернулася якось уся разом, ніби готуючись бистрим поворотом дістати зручну для оборони позу. Матове, ніжно-смугляве обличчя її залило рум'янцем, очі... Ах, нехай їм, очам тим!... Ніяковість, навіть острах першої хвилі, змішаний з непереможною цікавістю, примусив їх широко розкритись, як у зляканого совеняти, а я мимохіть став і... поринув у них своїм захопленим поглядом. Чи ж не було в що поринути!.. Я взагалі ніколи не міг байдужно бачити хороших очей — чи то в мужчини, чи в женщини,— все одно. Але у перших вони дратували мене завжди, краса їх чомусь здавалася цілком зайвим додатком, чимсь таким, що заважає мужчині бути... ну, самим собою, чи що. Мужчина з прекрасними очима здебільшого або кволий духом неврівноважений мрійник, або хижак з жахливим темпераментом: як перша, так і друга категорія не належать, на мою думку, до великобажаних придбань людства. Щодо женщин, то навпаки. Наділяючи мужчину гарними очима, природа, безперечно, помилялася адресою: гарні очі — се все в женщини (говорю, звичайно, про зовнішню красу її), от чому мені завжди було сумно дивитись навіть на ідеальну, як людина, але з негарними очима женщину. Мені здавалося, що навіть така женщина повинна страждати тим, що має звичайнісінькі очі, які не спинять у собі довше, ніж звичайно, чужого погляду, не примусять хутчій забитись таємничим бажанням, захованим захватом чуже серце, і тільки збільшено розвинені розумові й сердечні здібності, що так само приємно вражають всякого, утворюють для неї ілюзію задоволення. Я певний, тільки ілюзію, хоч знаю заздалегідь, що представниці прекрасної половини людства за сю мою певність накинуться на мене з обуренням, як накидалися часто мої партійні товаришки за те, що мимохіть погляд мій завжди частіше й довше, ніж того вимагав момент, зупинявся в чарівних очах навіть негарного личка і тільки формально, так мовити, в інших.
Нехай мене Аллах скарає, коли на своїм віку я хоч раз бачив щось подібного до очей Наці! Тому, чи дивно ж, що й старий Гайдай, невважаючи на свою не надто вже бистру кметливість у сих справах, звернув увагу на мій очевидячки пришелепуватий вираз обличчя.
— Чого ви?... се ж вона, Наця... дочка моя, що хотіла так з вами зазнайомитись,— говорив він, стоячи в мене збоку й лукаво зазираючи мені в обличчя.— А ти,— накинувся він на неї,— чого стоїш і не поздоровкаєшся?.. Ви вже вибачайте: така вона зроду в мене... несмілива одразу, а потім — куди! сущий хлопець, а не дівчина. Гонивітер якийсь, прости Господи, а не баришня, право слово...
Я муркнув своє прізвище й протяг руку Наці. Ніжні троянди знову заграли в неї на щічках, і вона, щоб чимсь заховати своє замішання, накинулась на батька, сміючись:
— Ви й скажете — гонивітер! Не вірте татові: йому все, щоб повагом та розважно, як старий. А я не хочу, як старий, от що!..
Я, захоплений, не спускав з неї очей.
— І прекрасно робите,— вихопилось у мене.
— От бач, я ж казав, що так! — сміявся батько.— Знайшла-таки спільника собі... Ну, я ж побіжу вперед та подивлюсь, що там Устя робить.
Він привітливо кивнув мені головою й пішов, а ми лишилися й який час ніяково позирали одне на одного, не знаючи, що робити: зрештою якось разом вибухнули веселим сміхом. Та й було чого: нехай вона, шахтарська дикунка, тільки трохи зачеплена прогімназіальною культурою, почувала себе непевно, але я... Правду кажучи, я сам себе не пізнавав: ще ніколи й ні перед ким не почував себе таким бовдурем, як перед сією хорошою до запаморочення дівчиною. І зрозумів я, які почування буяли в молодечих грудях Русанова, що самітно стояв оддалік і, засмучений, дивився, як ми, як я і моя нова знайома, повернулися до нього спинами і, не поспішаючись та весело розмовляючи, пішли за старим Гайдаєм...