тільки скривився; велика бородавка підсмикнулася, майже закрила прищурене око. — То як, питаю, нащот тютюнцю?
Шумило гахнув молотком, аж лава, на якій сидів поліцай, струснулася.
— Н-да, собача служба, — ще важче зітхнув поліцай. — Рад сусідам допомогти — не можу. Вже передали списочки...
Коваль підняв молоток і не вдарив. Опустив руку.
— Які списки? Хто передав? — процідив крізь зуби не повертаючись.
— Ваші, ваші передали. Ті, що людей знають. Федоренко з Швайкою. Я ж тут новий...
— Що за списки? — Шумило зиркнув поверх поліцая, відітнувши поглядом гулястий вершечок, оту жовту пляму на голові.
— А ви що, не чули? — жовта гуля присунулась ближче. — В Германію забирають... Я б допоміг вам, сусідоньки, та списочки та-а-ам, — тицьнув Криворотько на замерзле вікно. — Діло пропаще. Не піде Володька, вас обох поженуть.
Криворотько встав і бочком посунув до дверей. Немов з розп'яття, страдницькими очима дивилась на нього тітка Катерина, прихилившись до комина, і червоні квітки на стіні вінчали її воскове чоло.
— Ви той... передайте Володі, — кинув поліцай від
порога. Завтра збираємось зранку... у школі. Грицько,
здається, у вас ночує? Теж перекажіть... І чого він, як пес бездомний, по чужих хатах тиняється? Батько ж у нього такий...
— Ідіть краще! — крутнувся на стільці Шумило; він судорожно стискував у руці молоток: його дратував тихий, як болотний ручай, голос поліцая.
Криворотько, зіщулившись, виприснув на вулицю.
Мело, вихрило в степу. Вітер вигрібав з низинок сніг і наче дражнив поліцая: то жбурляв білі колючки в обличчя, то сипав їх за комір. "Собача служба!" — лаявся Криворотько. Особливо дошкуляли йому тісні "казенні" чоботи, видані в поліції. На морозі вони ставали ніби залізними, аж дзвеніли, і сплющені ноги промерзали до кісток.
Шинель була не краща без підкладки, ще й розпірка
ззаду: гуляй, вітре, між поліцайських ребер!
8 В Близнець 113
Криворотько, ухкаючи від холоду, забігав у хати, починав з тютюнцю і кінчав одним: кому 16 років — завтра збиратися коло школи...
Десь під обід він завернув до Поліщуків.
Поліщуки жили тепер у курнику поряд з колишнім колгоспним двором. Через дорогу, на толоці, одиноко горбилась Шумилова кузня; серед уламків сівалок і возів, занесених снігом, чорніла її протрухла солом'яна стріха. А далі, на вигоні, світив ребрами розкритий бурею балаган, де колись Льонька плескався в пшениці.
Останнім часом Льонька спохмурнів, ніщо не звеселяло його. Вийде з курника, стане сиротливо на причілку. Так і хочеться пірнути поглядом в гущавину старого саду, в пухку зимову постіль над річкою. Глянеш, бувало, на обривисту гору — згадаються аеросани, і легенди про татар, і Грицько з його книжками, і все-все, що наповнювало тебе життям. А тут ні саду, ні річки. Гола рівнина, облуплені свинарники і на цьому белебні — чужі стіни, що стали тобі за домівку...
Зів'ялий, повертається Льонька в хату. А в темній комірчині з одним вікном до степу ще сумніше. На холодній лежанці скулилася Ліда. Лежить мовчазна, тільки попросись зрідка: "Накрий мене, мамо". Весь одяг скидали на неї, однак не може зігрітися. Вдень її морозить, трусить, вночі, навпаки, розкривається, місця собі не знаходить: "Пече мене, мамо, вогнем пече". Схилиться мати над дочкою, прикладе руку до її чола: "Боже! Ти вся гориш!.. Де ж тебе підкосило, дитино моя?" Довго не признавалася Ліда, потім сказала: в степу простудилася. Вночі водила жінок до сховищ зерна, хліб на дітей видавала; ночі холодні були, дощі, ожеледь, вітер, а вона в самому платтячку. Мати сумовито глянула на стіл, де давно не пахло печеним: "Кажеш, дочко, хліб роздавала... Такий і батько твій. В тридцятому забрав з клуні пуд ячменю, щоб в артіль однести. "Якось перетерпимо, — каже, — колгоспові сіяти треба"... Такий він був: для себе ні цурки, аби людям"...
Того дня, як поліцай обходив село, сповіщаючи про "мобілізацію", Ліда марила в гарячці. Вона задихалася, шепотіла сухими губами: "Грицю, сховай!.. Сховай, Грицю!.." Поривалася встати, і щоки її палали, і спітнілі руки тяглися до матері. "Дочко! Що мені діять .з тобою? — мати безпорадно притискувала до грудей її гаряче трепетне тіло. — Я б руки підклала, аби легше тобі"...
Валько вже збігав у Краснопілки — надворі гула хур-
товина, снігом занесло яруги і весь наче ватою обліпле-
ний, повернувся додому. "Дістав молока!" — хотів посміх-
нутись сестрі, та Ліда не бачила ні брата, ні простягнутої
до неї склянки.
Вдень і вночі бились вони над хворою, безсилі допомогти їй чим-небудь. І не знала мати, не знали брати, що нове горе чекає на них. Воно, те горе, вже стукало в двері.
— Добридень, пани громадяни! — чемно вклонився Криворотько, гупаючи на порозі колодками задубілих чобіт.
— Гришо, поліцай!.. Вижени його... — тремтячими руками Ліда затулила обличчя, заніміла, ніби чекаючи удару.
Льонька струснувся від обурення. Поліцай коло ліжка непритомної Ліди! Більшої наруги не можна придумати! Що йому треба, чорногузові? Аби не чути гугнявого голосу Криворотька, Льонька прошмигнув мимо непрошеного гостя, вскочив у сарайчик.
Льонь, де ти? — почулось знадвору (який дивний голос у Валька!).
— Я тут... Чого тобі?
— Ти знаєш, що він каже? — заглянув Валько у сарайчик. — Ні, ти розумієш: завтра заберуть... Лі-і...
У Валька нервово сіпались щоки.
— Хіба йому повилазило? Вона ж... на волосинці.
— Ні, ти розумієш, — Валько немов оглух. — Ти розу-іІіє*щ, що він каже: якщо хвора — хай візьме довідку.
,,В районі. І сьогодні ж. Бо завтра — чуєш? — однак по-~~жене. Або матір — замість Ліди. Мені, каже, аби душа була...
— Де він? — Льонька, як затравлене вовченя, схопив пакола, одним стрибком вискочив за поріг. У дворі він наткнувся на матір; вона, мабуть, ляснула його по щоці: "Кинь, пакола, дурню!" — та Льонька не відчув найменшого болю, тупо дивився у білу заметіль, у сніговий вир, що кружляв за спиною поліцая.
■— Пішов... Мамо, а ви куди?
— Цить мені! — з незрозумілою злістю відштовхнула сина. — В хаті сиди! — і до Валька вже, спокійніше: — До Федоренка піду, підводу попитаю.
Важко нести свою муку до остогидлої людини. Важко тобі, мати. Але чого не зробиш ти для порятунку дитини!.. Провалюються у снігу затерплі ноги, сльози застилають очі, а ти йдеш до старости, просиш його жінку, товсту глевкувату бабу: "Розбудіть чоловіка. Горе ж таке"... Федоренко, п'яний до нестями, крутить бичачою шиєю, реве, матюкається крізь сон. Відкриває, нарешті, одне око, скляним поглядом втуплюється в сусідку: "Коней дать?! Ге-ге! — трясеться під кожухом живіт. — Хай не придурюється дівуля твоя. Жени її, стерву, пішком".