очі на Хмельового, і той досадливо поморщився. — Ви зна-
єте, що хліба в селі немає. Вивезли німці до зернини. А як
бути жінкам, особливо тим, у кого малечі повна хата? З го-
лоду пухнуть? Ось про що думати треба. — Володька гово-
рив спокійно, розважливо, та, мабуть, щось кипіло на душі,
бо старий рубець на щоці посинів і в карих очах зблиску-
вали приховані вогники. — Скажете — після бою кулака-
ми... Ні, товариші, ще на молотьбі дещо зроблено. Михайло
знає, це не хитра штука: опустив решета молотарки — і пі-
шло зерно в полову. Ну, а потім — сховища. Не в одній
скирді у степу пшеничка лежить... Значить, наказ такий:
зробить усе, — бачите, як задощило? — аби не зіпрів наш
хліб, і розподілить між людьми. Дітей, головне, врятува-
ти. — Шумило колюче блиснув на Хмельового. Нудна
роботка, правда? У декого, знаю, руки сверблять: їм гвинтівку давай, їм щоб гриміло, бухкало... в атаку! ура!., як у кіно.
Грицько побілів; пругкий, наїжачений, він погрозливо грав набухлими жовнами.
— Прямо скажи! Не крути хвостом! рвучко повер-
нувся до Шумила.
— І скажу! підхопилася Ліда; вона зачепила струну,
й гітара озвалась сердитим джмелиним гудінням. — Прямо
скажу! Ще раз викинеш коника, як з отим фейерверком...
Герой! Греблю хотів зірвати!.. Ще раз таке і попро-
щаємось...
— Прекрасно! — недобре посміхнувся Грицько. Самі
відштовхнули товариша, нишком пішли на діло, і я... винний? Як же це називається? Свинством, здається?
— Гриць! Як ти смієш? — стисла кулачки Ліда; розгубленим поглядом шукала вона підтримки у Володьки й Михайла. Та Зінько непорушно сидів за столом, і Володька все ще стримував себе, хоч йому це давалось нелегко.
— Грицьку, не придурюйся, — якомога спокійніше сказав Шумило. — Знаєш сам, чого не взяли тебе на діло... І от перше й останнє попередження: або ти підкоришся нашій дисципліні, або... як сказала Ліда.
— Суд наді мною, так? — підвівся Грицько. — Виходить, я не потрібний? Виходить, все, що зробив, забуто?
— Ага, ти так! — спалахнула Ліда.
— Лідо, зажди! — хотів зупинити її Шумило.
— Ні, я все йому викладу!.. Ти багато зробив, Грицьку. Тільки знаєш, що мені здається? Ти робив, щоб похизуватися перед нами. Ні, ні, не крути носом, слухай... Памі'я-таєш, як приніс радіоприймач, випинав груди: із штабу, мовляв, з-під рук у німців поцупив. А оті гвинтівки, гранати, що сховані у землянці? Скільки разів вихвалявся: то за тобою гналися, то ледь не спіймали на місці. Навіщо ти граєшся? Он Льонька і той питає мене: чого це Грицько в лісосмугу занадився? Винюхають нашу схованку... Розумієш, чим це пахне?
Хмельовий оторопіло дивився на Ліду. Ассоль, схаменися! Невже ти думаєш, що твій капітан така дрібна людина? Що він хизується?
— Лідо! Неправда це! В мене отут кипить! Я в училище хотів... Я плавати хотів. Для цього жити збирався. А вони прийшли, розтоптали... я на їхні морди дивитись не можу. Плюнув би кожному... а мушу вклонятися: пане офіцер, пане старосто... Отут кипить, зрозумійте!
— А в нас отут холодець, — буркнув уперше за всю розмову Михайло і ткнув пальцем у розхристані груди.
— Коротше, — офіційним тоном, як на шкільних комсомольських зборах, сказав Шумило, — Ліда абсолютно права. Ти необережний, Грицьку. Ти порушуєш правила конспірації. Пропоную нашу схованку замаскувати і поки що забороняю туди ходити. Це перше. Друге — треба знайти інше місце, надійніше, де можна було б і людей переховати. Нарешті, головне зараз — зберегти хліб. Завтра підемо втрьох. А Грицько... не знаю. Що ти скажеш, Михаиле?
— А що балакать? — Зінько підвів ведмежу голову і з таким шумом видихнув повітря, що аж забриніла гітара.— Не вірю йому. Тріскотливий, як сорока... Сюди стриб, туди стриб... Не вірю. Як і батькові його...
Ліда схолола — не ждала, що так. повернеться справа. Худеньке личко її стало білішим за комірець.
— Як то не вірю? — одсахнулася дівчина від Михайла і, не соромлячись хлопців, прихилилася до Гриші, наче хотіла прикрити його собою. — Володю, Михаиле, ви що? — Ліда відчула, як нервово б'ється синювата жилка на Гри-шиній руці. — При чому тут батько? Хіба не знаєте, скільки разів бив, свого сина бив, виганяв із дому. "Геть! — кричав. — Комсомолія, чортове поріддя!" Він же фанатик, старий Хміль. А Гриша... Чуєте, хлопці! Гриша завтра піде із нами. Він піде, обов'язково піде!
— Михаиле, ти перегнув, — уже м'якше сказав Шумило.
Не вірю — і все! — трахнув Зінько важким кула-
ком; голубі очі його звузились, стали зеленкуватими. —
Нам не артисти потрібні. Нам ті, хто зціпить рот — і мов
камінь. Хто, коли треба землю гризти, гризтиме. Половою
давитися — давитиметься. Мішки пиряти — пирятиме. Для
людей. Для дітлашні, у якої зуби вигнивають з голоду. Такі
нам підходять...
Гарячий клубок здавив Грицькові горло.
— Хлопці,—мовив глухо.—Повірте, хлопці, мені наплювати на себе... і на всяку там славу, і на дрібне честолюбство. Не тому, не тому кип'ятився! Ну, як вам сказать? Отак лежиш уночі, забутий, покинутий, розчавлений темрявою, лежиш і думаєш: півкраїни під тією темрявою... Суне потвора по землі, вже до Москви підповзає, топче душі людські, і мрії, і правду нашу... Місця собі не знаходиш! Доки ж терпіти?! Хочеться схопитись і, як дід Гарба, трощити зміїні черепи!.. Я розумію, друзі, за безцінь віддати життя і дурень уміє. Це правда — були хвилини, коли говорив собі: "Піди, Грицьку, жбурни гранату, жбурни у штаб, у кубло їхнє, хай знають: ми зневажаємо смерть!.." Це малодушно, правда. Я зціплю зуби, я зроблю все, що накажете. Тільки не треба, друзі, так... як Михайло. То страшні слова...
Коли вони вийшли з хати, Льонька (він аж посинів, бідолаха, на холоді) примружив хитрі оченята:
— До-о-овго ви гуляли! Змерз, як цуцик.
— Льоньчику! — забідкалась Ліда ("Безсовісні ми! Забули про дитину"). — Іди, погрійся, золотко.
Та Льонька вже прилип до Грицька, став навшпиньки і таємниче на вухо йому: "Коли вже бабахнемо... німців?"
— Одного бабахнули, — криво посміхнувся Грицько. — Біжи, біжи, хлопче, на піч, — провів теплою долонею по Льоньчиній шиї. — Оно скільки мурашок пасеться.
Трохи здивований кислим виглядом парубків, Льонька підстрибцем побіг до хати. А Грицько, провівши поглядом Володьку й Михайла, несміло наблизився до Ліди.