— Дощик — це добре, — чується з темряви буркітливий голос Володьки. — Якщо вівчарок приведуть — ніякого сліду...
"Вівчарки?" — злякано оглядається Валько й затерплим тілом чує, як ворушиться пітьма, як за ними чалапає щось хиже... Тьху, згиньте, примари! Валько наздоганяє Ліду. Він так і не спитав сестру, куди вони йдуть. Сказала треба — значить, треба.
Дощ, темрява, приглушені голоси — все це пливло, обминаючи хлопця. Тільки уривками в його збуджену свідомість-проривались слова з розмови старших:
— А що з того? — роздумувала вголос Ліда. — Ну, рознесе нашу греблю. То в Краснопілках є міст, і в Лозо-ватці теж. Можна об'їхати...
— Все продумано! — озвався Володя. — Тарас Іванович сказав: наші хлопці там не дріматимуть. Полетять мости, будь спокійна...
Вони підійшли до земляної греблі. Десь близько шуміла вода, стікаючи вниз по кам'яному спуску. Володька прислухався до сварливого шуму: билась, нуртувала, пінилась вода, ніби погрожувала змести оцю вузеньку гребельку, що перетнула їй дорогу.
— Зажди, пустимо на волю! — сказав Шумило і тихо гукнув у темряву. — Михайле, де ти?
— Тут! — пробасило зверху.
Зінько вовтузився коло бетонного риштака; він, мабуть, стояв по шию у воді, бо на тьмяній клекотливій поверхні сіріла тільки його кудлата голова.
— Несіть каміння! — звеліло оте кудлате. — А ти, Лідо, пильнуй, щоб патруль не наскочив. — Він, звичайно, жалів свою однокласницю, не хотів, щоб вона лізла У воду.
Валько пірнув у темряву. Слизька грязюка розповзалася під ногами, і хлопець, крекчучи, дряпався по крутому насипу, штовхав поперед себе важкий гранітний уламок.
— Ти що, здурів? — булькав у воді Зінько. — Підірвешся!
— Єрунда! Ще більший принесу! — Валько не хвалився, ні; його покликали старші для діла, і щоб бути з ними як рівня, він готовий був — аби лиш сказали! — спиною закрити бетонну трубу.
З каменем Валько шубовснув у ставок. Холодна вода аж під груди йому кольнула. ("Оце купіль! І як Михайло терпить? Мабуть, годин зо три вже дубне".) Щось мулке, противне забивало Валькові рот, вуха, очі, та він, зціпивши зуби, посунув за Володькою до риштака, куди тягла його швидка течія. "На, в твою пельку, очкастий! — загатив каменюку у вируючу горловину. — На, захлинайся, враже! Щоб знав, як наших чобітьми топтати!"
Ранком комендант викликав до себе старосту.
Обер-лейтенант не відповів на уклін Федоренка, і в старости затрусилися жижки. Та й Ліщинська, яка приготувалась перекладати, зиркнула вороже. Під очима у неї — темні кола, губи жирно нафарбовані. "Тьху!., розмалювалася, відьма! — скривився в душі Федоренко. — Викаблу-чується, здохлятина, перед комендантом!"
— Мені доповіли, — почав холодно обер-лейтенант, — що ви вчора об'явили по селу про наше пересування ближче до фронту...
— Так, так, пане комендант, — зігнув шию Федоренко. Він улесливо пояснив, задля чого було це зроблено.
Місцеве населення, залякане більшовицькою пропагандою, не змогло організувати достойну зустріч визволителям. То він, староста, потурбувався, щоб хоч проводи були як годиться. З квітами, з хлібом-сіллю...
— Ідіот! — обірвав Федоренка комендант. — Ви чули, що вночі розірвало греблю? Що в сусідніх селах знесло мости? Ви чули, що кажуть мої сапери: хтось зробив диверсію. Диверсію! Ви чули?
— Хрест мене побий, не чув! — забелькотів староста і позадкував до дверей.
— Ви знаєте, що із-за вас, йолопе, затримується пересування військ?
— Хрест мене побий, не знаю! — прилип Федоренко до одвірка.
— Ви розголосили військову таємницю! — німець труснув старосту за петельки. — Ви зрадник!
У Федоренка затрусились коліна, і він посунувся, як лантух, на долівку. Комендант рвонув старосту на себе, приставив до стіни:
— Вас треба розстріляти! Да, розстріляти, і я не пожалів би кулі, аби ви не абсолютний дурень...
Комендант прищурив зелені очі:
— Щоб завтра до вечора гребля була насипана. Зігнати всіх дикунів — чуєте? Всіх! Хай зубами землю гризуть!.. А тепер — геть, сволота! — І він полоснув старосту нагайкою по згорбленій спині. І жовчно харкнув через поріг:
— Собаку бий — вірніше служитиме!
"Ну й сестричка! Думає, що Льонька дурненький. Підійшла, ніжно-ніжно погладила йому голівку: "Одягнись, золотко, тепліше, посидь надворі, отам під берестком. У нас хлопці будуть, на гітарі пограємо, а ти слідкуй за вулицею".
"Бач, гульня у них буде! — Льонька закопилив губу. — Так я вам і повірив! Сказала б чесно: секретна розмова. А то хитрує..."
У хаті бренькає гітара, і від того бреньчання ще сумніше Льоньці. Аби не треба стояти на варті, давно чкурнув би в село. Вчора німці знялись і покотили степами далі, до фронту. Ех, оце б по садках покружляти. Там, де стояли зенітки, патрони, мабуть, лишились, і залізні ящички, а Валько навіть кинджал знайшов... Та й на греблю не завадило б збігати; три дні її насипали, всіх людей німці зігнали, і Льонька сяк-так копирсався лопатою, і Валько мс.іж хлопцями крутився, чогось хихикав собі в кулак. Теж спотайна людина. Мабуть, недарма того ранку, як греблю*роз-несло водою, тер, чистив свій забрьоханий піджачок... V
Сиро, непривітно надворі. Пальтечко у Льоні куденьке, сховаєш голову — знизу піддуває, прикриєш коліна,^— потилиця мурашками світить,. Льонька, щоб зігрітися, пританцьовує і не спускає з очей дороги. Головне — старостину бричку, якщо вона раптом покажеться, запримітити. І свиснути, щоб розходились. Нудна це справа — стирчати на варті. Льонька нетерпляче поглядає на вікна: "Чи довго ще бреньчатимуть на гітарі?"
А Лідині гості, видно, не поспішали.
Всі четверо сиділи за столом. У кутку — патлатий розхристаний Михайло Зінько. Як мовчки прийшов, так і горбився мовчки за столом, схиливши голову на важкі, свинцем налиті кулаки. Поруч Михайла — Ліда, повна йо му протилежність: тонка й тендітна, в білій кофтинці, вся ніби викупана в молоці. Ліда тихенько перебирала струни гітари, і прихований, ледь уловимий смуток розливався по хаті.
Семиструнна не заважала Володі говорити. — Треба домовитися раз і назавжди.' — Шумило пальцем поставив на столі крапку. — Остаточно... Нас чекає прозаїчна робота. Чуєш, Грицьку? Прозаїчна, — він підвів