ВІН З НОВОСІЛОК ДНІПРОВСЬКИХ
У партизанському з'єднанні Селивоненка ми познайомилися ще з однією людиною, про яку бійці й командири говорили особливо тепло, ніжно.
Він сидів на пеньку, сивобородий, худорлявий чоловік у коричневому брилі, помітно вицвілому під сонцем, обмитому не раз дощами, посіченому міллю.
Червона стрічечка горіла на брилі стиглою шипшиною.
Цей партизан не був стрілком, не ходив у розвідку, не пускав під укіс ворожі ешелони, але робив у загоні велику справу — він шив і лагодив партизанам чоботи.
Своїм гострим оком одразу помічав тих бійців, у яких зношене взуття потребувало негайного ремонту, і говорив при цьому співучою українською говіркою:
— Ой Миколо, Миколо! Лаяти тебе нікому. Хто ж ходить у таких чоботях? Чи не знаєш стежки до моєї майстерні? Покажу зараз, покажу.— І він брав трохи зніяковілого бійця, вів до своєї "майстерні", де, крім чотирьох дрючків, закопаних в землю, і напнутої на них ковдри — від сонця й дощу,— нічого більше не було.
Сам майстер, замість стільчика, мав у своєму розпорядженні дубовий пеньок, біля якого лежали різних розмірів колодки, а в жерстяній баночці з-під консервів зберігалися кленові цвяшки, просмолена дратва з защетиненими кінцями. Тут же, просто на траві, лежали акуратно складені шматки шкіри для на бойок, закаблуків і всіляких латок.
— Ось куди, Миколо, потрібно було прийти. Ну, голубе мій, скидай чоботи.
— Та я ще можу ходити і в таких. Потім... Я скоро дістану собі нові. Ось підемо на операцію — і дістану. Навіщо ж в,ам завдавати собі клопоту?
— Дістанеш, то й добре. А поки що скидай! Ну, чого дивишся на мене такими очима? Наказую! — жартівливо гримає він на бійця, і в його карих добрих очах світиться турботливість і батьківська ніжність.— Промочиш ноги, застудишся, будеш хворіти. А хто за тебе громитиме фашистів? Про це думав?
— Не застуджусь... Я вже загартований.
— Давай, давай, Миколо. Годі сперечатись. Мені треба працювати. Наказано тобі скинута чоботи,— значить, скидай. Це все одно, що командирський наказ... Ясно?
Микола нарешті піддається вимозі шевця, сідає босий просто на землю й з цікавістю стежить, як умілі, спритні руки Якова Ісайовича Сапожникова, озброєні шилом і щедро насмоленою дратвою, стали поратись біля драних чобіт.
Познайомившись з майстром, ми дізналися, що в нього перед війною було двоє синів. Старший, Олександр, працював в авторемонтній майстерні, а меншого, Овсія, мобілізували з дому до лав Червоної Армії. Про їхню долю він нічого не знає. При ньому жила тільки шістнадцятирічна донька Дора —— тиха, соромлива дівчина з непевними рухами, настороженим поглядом, наче вона все ще когось боялася.
Пережитий жах, здавалось, назавжди залишив свій незабутній відбиток в її очах, в її ще дитячій, незміцнілій душі.
— А ми з нею мало не загинули,— сказав Яків Ісайович, коли Дора, принісши батькові обід, пішла знову до кухні, де вона допомагала куховарці.— На волосинці від смерті були з нею... І не раз.— Відклавши останню пару полагоджених чобіт, швець почав розповідати: — Сам я родом з Новосілок Дніпровських, Вшцедубечанського району, Київської області. Може, бували в нашому селі? Не бували? Шкод<а! Село красиве, багате. Працював я в шевській майстерні при колгоспі і, мабуть, непогано, тому що не раз видавали мені премії. Адже я з малих років — труженик. Працювати люблю, роботу свою знаю. У тридцять дев'ятому році приїхали до нашого колгоспу люди з Розважівського району, просять голову: "Відпусти Якова Ісайовича — мене, значить,— до нашого села Красятичів хвилю ударницьку підіймати. Є, мовляв, у нас майстри, але досконалості в них бракує. Обучити треба, показати, що й до чого..."
Поїхав я, став до роботи. Жив добре. І ось почалась війна. Вже німець до Дніпра добирається, а я все шию чоботи.
Радять мені добрі люди: "Якове Ісайовичу! Хороший ти чоловік, справжній труженик. Жаль, якщо німець тебе заб'є. Кажуть, він в першу чергу винищує комуністів, комсомольців, активістів. Але і євреям не дає пощади. Рятуйся, доки пе пізно".
Вирішив я з моєю Дорочкою перебратися на той бік Дніпра... І рушили ми в дорогу. Підходимо до одного села, зустрічаєм діда: "Куди йдете, люди добрі?"
"У Мосейки",— кажу.
"Не ходіть туди... Там уже німці. А ви, я бачу, євреї. Краще десь переховайтеся, поки вони далі пройдуть, а тоді, може, вільніше буде".
"Хто ж нас переховає?" — запитую в нього.
"Та я можу вас помістити у своїй клуні. Живу на околиці села, у мене й перебудете. Якщо хочете, ходімо зі мною".
Хіба ж я міг відмовитись, коли добрий чоловік простягає мені руку допомоги? Ні, я відмовитися не міг.
Пішли ми з ним. Ховалися в його клуні вісім днів. Прізвища його не знаю, але живе він у Макарівці. Дві дочки в нього, вчительки. Вони нам їсти приносили...
Ну я так думав: "Доки ж ми будемо сидіти в клуні? Краще вже пробиратися до рідного села. Там мене люди знають, допоможуть у тяжку годину".
Подякували ми вчителькам і дідові та й вийшли на дорогу. Я кажу моїй Дорочці: "Ти, Дорочко, йди вперед, а я за тобою, немовби ми чужі. Якщо мене зупинять і вб'ють, то хоч ти залишишся живою".
Обійняв я її, поцілував, а вона плаче: "Тату, не хочу тебе лишати. Якщо вмирати доведеться, то разом".
Все-таки умовив я її, і ми пішли. Вона попереду, а я за нею йду так, щоб було мені видно її хустинку.
У селі Мосейках затримали мене поліцаї: "Ти хто?"
"Швець".
"Де був?"
"На окопах за Дніпром". "А куди йдеш?" "Додому, в Новосілки".
Бачу по їхніх очах — не вірять вони мені. А я босий. На руці в мене ось цей піджачок, та ще торбинка була.
"Ходімо з нами". І повели мене через дорогу. А я бачу: дочка моя стоїть, плаче. Я на мигах крадькома показую їй: "Іди, мовляв, не чекай... Рятуйся".
Завели мене на подвір'я, посадили на колодах. Сюди ж привели якусь дівчину-українку. Слідом за нею йшла мати, плакала, просила німця: "Відпусти!"
Німець ударив її прикладом. Вона перестала його просити, але так же гірко плакала, що в мене навіть серце стисло-ся в грудях. Я думав тоді: "Настав тобі, Якове Ісайовичу, капут!"
Сиджу, чекаю своєї смерті.
Вийшов з хати німецький офіцер, а з ним перекладач.