ГАВРИЛО МОХОІД
Перед нами сидів високий літній чоловік у селянській одежі. Лагідні очі його повито сумом.
— Чув я,— сказав Гаврило Гнатович,— що ви у газетці будете пропечатувать за наших партизанів, то оце і я вам розкажу притчу, як ми жили і що ми робили, коли німець наш район заступив. На шостий десяток літа мої повернули, а доброго життя зазнав я тільки за колгоспного ладу. Змалку наймитував. Кривдили хазяїни. Не вчили. Так і лишився я малописьменним. На війну германську не брали, був я негодящий, бо мене коні хазяйські потоптали. Ну, а в громадянську війну воював. Ми тоді вбили бандита Струка, тютюнниківців громили. Потім я був головою КНС, розкулачку робив. А як стали в нас колгоспи,— я теж записався. І орачем був, і молочарем, і завгоспом.
Коли це — війна. Вирішив я партизанам допомагати. Думаю: "Не може бути, щоб тепер їх не було. У громадянську вони були, з'являться й тепер". До мене дочка приїхала перед війною з Сталінграда. Вона грамотніша була, допомагала мені людей розшукувати підходящих. Отож зв'язався я тоді з Петром Оре-шичем. Зараз він у нас командиром, а тоді робив у радгоспі. Зустрівся з ним, а він мене й просить: "Гаврило Гнатович, походи межи людей, може, де об'явились партизани".
Ходив я по навколишніх селах. Важко було знайти партизанів. Аж от чую, Ковпак розбив у Наровлі німецький гарнізон.
Минув місяць. Де сосна яка впала, де яка стежка лягла — все я знаю в своїм районі. Намалював на бумажці, села зазначив, де е німці, а де їх нема. Видав той листочок Петрові Оре-шичу.
Пішов Петро з своїми людьми до лісу, натрапив на загін Се-ливоненка. А я в своїм селі живу, людей вишукую підходящих та зв'язую їх з партизанами. Сто та ще й п'ять чоловік дав отак у загони.
А то присилає до мене Хитриченко з загону Ковпака дівку Марусю з пакетом. Вона мені й каже: "Треба цей пакет віднести до Радомишля на суконну фабрику і передати одній жінці".
Я питаю: "А чого ж ти сама цього пакета не віднесеш?"
"Мені,— каже,— не по дорозі. Я на Київ мушу йти по завданню, а пакет доведеться вам передавати".
Вона пішла далі, а я став ладнатися в дорогу. Коли це наскочили до радгоспу жандарми. Ніч була місячна. Я мерщій вискочив з хати та заховався біля комбайнів, обкидав себе сіном і лежу. Шукали, шукали — не знайшли, поїхали тоді в село, забрали мою жінку і сказали їй: "Як принесе твій чоловік той пакет, що йому дівка передала, то відпустимо тебе додому".
Це вже мені потім сусіди розповідали. А хіба ж міг я той пакет їм віддати?
659 22*
Два дні переховувався, на третій прийшов додому, застав старшу дочку та й раджу: "Слухай, дочко, може, й тебе заберуть, як матір. Ховайся!"
Та не встигла вона сховатися. Прийшли німці, взяли її з дітьми і повели. А менша в цей час до радгоспу ходила, а то б і ту забрали. Додому вже я більше не навідувався. Ночував то на полі, то в лісі. А мою Валю переховували сусіди. Отак і жив, доки не з'явився в наших краях Селивоненко. Тоді прийшов я до сусіда та й кажу дочці: "Ходім, дочко, до партизанів".
І пішли ми з нею. Я комірником зараз працюю, а вона допомагає куховарити. Тринадцять літ їй усього. Жінку мою розстріляли німці в чистий четвер, перед Великоднем, а старшу дочку з дітьми вивезли, а куди вивезли — ніхто того не знає. Гомоніли люди, що з Іванкова три машини виїхали вдень, і тільки надвечір повернулися. В лісі виявили потім могили. Може, і дочка моя з дітьми в могилах тих... А дружину перед розстрілом мучили, руки їй викручували, глумилися.
Був у нашім селі староста. Ото понапиваються з комендантом, а тоді заходять з крайньої хати і давай людей палкувати. Декого вже разів зо три бив. Упхається до людей, здрастуй не скаже, а одразу палицею б'є по чім попало. І не дивиться, чи дитина перед ним, чи стара жінка — йому байдуже. Таке ж стерво, як німець. Оце вулицею йде — бах чоловіка... А за що? До радгоспу приїде — теж б'є жінок. Не дожене, бува, то грудку землі схопить і кидає навздогін.
Допомагав йому у всьому німець Роберт. Ну й катюга — не доведи господи! Треба було скопати чотири гектари під город. Степан Осипенко каже своїй бабі: "Напечи хліба, бо немає вже чого їсти". Зосталась вона хліб пекти, а тут заходить до неї німець і давай її нагаєм шмагати. Бив, доки на поле не пригнав. Так і зосталося в діжці тісто не випечене.
Одного разу присікався до колгоспника Шиманського: "Чому не копаєш?"
"А я тобі що, найнявся?"
Німець підіймає нагая, а Шиманський лопату. Та як торохне нею німця по руці, аж держак розколовся. Тоді навалився на Роберта, мало не задушив. Вже стягли його полонені, боялись, щоб їх німці не порозстрілювали. Ну, ви скажіть, оцей Шиманський так міцно вчепився, що довелося його бити по пальцях, тільки тоді він німця випустив з рук.
Устав Роберт блідий, пом'ятий, переляканий. Нікому не пожалівся з начальства і Шиманського більше не зачіпав. А в німця вже така вдача: б'є, доки кров не виступить. І тоді втікай, бо стоятимеш, то він тебе до смерті лупцюватиме. Одного колгоспника, Данила, отак бив-бив, бив-бив, а той усе стоїть. А тоді впав і одразу знепритомнів. Так його, безпам'ятного, й до хати занесли.
А то ще німці таке придумували. Треба їм людей до Германії взяти, а люди ж не хотять туди їхати. Вони тоді оголосили,' що благочинний правитиме в церкві службу божу. Приїхали люди з Дубового, Буди, Вовчківської, Залішан, Військового, Шкниви. З хутора П'ятаків теж прибули. А німці на машинах оточили церкву, повибирали молодих та дебелих і погнали їх на Германію. А в селі Красятичах німці відкрили ярмарок. Поз'їжджались туди люди. Ярмаркують день, ярмаркують другий, а на третій оточили ярмарок солдати і почали людей ловити на Германію. Тепер народ нікуди й не потикається. Німці навчили.
До нас підійшла дівчина.
— Тату,— звернулася вона до Гаврила Гнатовича,— ходіть обідати.
— Оце моя дочка Валя. Самі ми тепер з нею лишилися. Дівчина зніяковіла. Потім на її молоде личко набігла немовби хмарка. Заблищали оченята. Глянула на батька.
— Ідіть же, а то прохолоне,— і помчала стежечкою, босонога, бистра, ловка.
— Піду,— сказав батько,— а то моя мала буде сердитись. Вона так турбується, щоб я вчасно поїв гарячої страви. Боїться лишитися сама. Нікого в неї з рідні нема, тільки я. А в мене — вона,— і Гаврило Гнатович глянув їй вслід поглядом, в якому було стільки зворушливої ніжності, любові і теплоти, що це мимоволі зворушило нас.