Вирішив поговорити з ним. А хлопцям сказав, щоб у хату зайшли, немовби ненароком. Запросив до себе хазяїна, спиртом його почастував — не піддається. Почав я до нього з іншого боку підступати: "Ось що, старий! Ти був у армії? При Миколаї служив? У кавалерії?"
"Служив. Це правда. В кавалерії".
"Так от, чи міг би ти спати, коли твій кінь стоїть голодний?" "Ні, не міг би". "А що б зробив?"
"Звичайно, перш за все коня б погодував". "А коли б у тебе нічого не було?" "Дістав би".
"Так ось, бісова душа! Що ж ти приховуєш? У тебе ж повний амбар вівса, а наші коні стоять голодними. Ти з своїм сином прикинь, скільки вам треба на посів, на годівлю, а решту нам продай".
Глянув на мене, подумав: "Добре!"
Пішли вони з сином і хазяйкою в хатину. Хвилин з п'ятнадцять шепотілись, потім рушили до амбара, відгріб мішків з десять вівса.
"Скільки вам за овес?"
"Нічого не треба".
Зрозумів, сукин син, що ми могли б забрати. Ну дали йому банку спирту, матерії на плаття жінкам, солі, ще там дечого...
От які бувають люди. Агітацією його не проймеш... А жінка молода, хороша, душевна. Вона не любила свекра, а чоловікові казала: "Що ж ти вдома сидиш? Іди воюй за Красну Армію..."
Не взяли ми його, мовляв, бійців у нас зараз досить, а пізніше, коли надумається, то хай приходить.
Сабуров набрів свіжим тютюном люльку й припалив її від жарини.
На вулиці з'явився вершник. Він круто спинив коня і, не прив'язуючи його, побіг берегом до груші, під ЯКОЕО сидів Олександр Сабуров. Гонець хвилювався:
— Товаришу генерал-майор, трапилось нещастя... Капітан, а з ним ще один автоматник наскочили... на міну.
— Мінєєв? — перепитав Сабуров.— Мінєєв підірвався?
— Не знаю його прізвища. Капітанські погони на ньому.
— Ну він же, він... я ж попереджав, я ж говорив йому. Пропав хлопець. Обох на смерть?
— Живі, тільки поранені тяжко. Автоматникові ноги побило, а капітанові груди. Везуть їх зараз обох до Федорова.
Ми не бачили автоматника, його доставили, мабуть, раніше, але ми помітили згодом на дорозі пару волів, що їх поганяв партизанський пекар. На возі лежав укритий рядниною капітан Мінєєв. З нами був лікар Вилеток. Він спинив воли. Одежа на капітанові була порвана, а тіло густо посічено осколками мін. З ран сочилась кров. Права брова розбита. Око запливло кров'ю. Може, воно пошкоджене? Мінєєв дрижить від холоду, впізнає нас по голосу, говорить:
— Це нічого, нічого.
Лікар Вилеток відкриває йому повіко, і Мінєєв мимоволі скрикує:
— Ой!
— Око ціле,— заспокоює лікар,— через два тижні, капітан, будете здоровим.
— Нічого... Я вистою!
Його знову прикрили рядниною й повезли до лісу, де в наметах з парашутів було розміщено поранених партизанів.
Через дба дні ми зайшли до медсанбату провідати інженера. Почував він себе добре, запропонував навіть зіграти партію в шахи, але його дружина Клавдія Семенівна, що доглядала його разом з медсестрою, відрадила:
— Ще в тебе температура підвищена. Не можна, потерпи.
— Трапиться ж таке,— розповідав Семен Петрович, позираючи на нас лівим оком, бо праве було забинтоване.— їдемо дорогою, а дорога залита водою. Раптом чую, зашипіло в коня під копитом. Я вже знав, що це таке. Майнула тоді думка: "Кінець!" Не пам'ятаю, як злетів з сідла, а коли вже впав на землю, свідомість повернулась. Бачу, автоматник Кожем'яка повзе до мене й кричить: "Бережись коня!" Я згарячу підвівся, скинув з себе гімнастерку, роззув чобіт, а тут кінь суне на мене, хитається. Ось-ось упаде, бо йому одірвало ногу і половину голови. Знаю, що треба мені відповзти, а я навіть поворухнутися не можу. Кінь упав поблизу мене. Підбіг до нас якийсь чоловік, обмив мені обличчя, повів до себе. Пройшов я з ним метрів з сімсот, сів у дворі, зняв іще один чобіт, а тоді зробилося мені млосно, і я ліг... Ви ж розумієте, міни поставлено, а мінера того нема, виїхав на операцію. Слідів ніяких, регістрації ніякої. От і натрапили. Добре, хоч голови не позбувся.
Через кілька днів, спираючись на палицю, до Сабурова прийшов капітан і приніс зроблену ним модель пової міни.
— Німці, припустімо, прогнали порожняк, і він пе підірвався. Значить, мін нема. А ця конструкція, як бачите, дуже проста. Вона дасть нам можливість ставити міну на будь-який ешелон — другий, п'ятий чи десятий. Дев'ять проїде, а десятий обов'язково полетить під укіс. А попередні теж підірвуться десь далі на інших мінах.
Сабуров дуже зацікавився цією моделлю і охоче взявся допомогти капітанові, бо його винахід відкривав нові можливості для партизанських дій не тільки па залізниці, а й па шосейних шляхах.
— Прекрасно! — говорив Олександр Миколайович, розглядаючи конструкцію.
— Ці міни можна легко виготовляти в наших умовах. Мінувати слід відразу великі дільниці, щоб паралізувати надовго або й зовсім виводити залізницю з ладу.
— Добре, дуже добре.
— Це ще не все. У мене зараз виникла нова думка,— і капітан, забравши з рук Сабурова модель, пошкутильгав до своєї палатки.
Сабуров подивився йому вслід, сказав:
— Такого хлопця мало не втратили! Світла голова. Молодець!
У хаті, де, крім стола і дерев'яних ослонів, не було нічого, сидів генерал-майор, чекаючи на командирів, з якими він сьогодні розроблятиме план бойової операції.
ЯН НАЛЕПКА (РЄПКІН) *
Схудлий, втомлений, він ліг трошки відпочити на соломі в кімнатці, де комсомолець Олексій Скворцов налагоджував радіо, щоб слухати зведення Радінформбюро.
Втома була така велика, що через хвилину сотник Ян На-лепка (Рєпкін) спав богатирським сном, і коли його стали будити товариші, він крізь сон прохав:
* Герой Радянського Союзу, поліг смертю хоробрих у бою за Овруч 17 листопада 1943 року.
— Ще одну хвилиночку... хвил...
— Останні вісті передають,— попередив його Сабуров,— хочете слухати?
— Так! — І він, перемігши свій сон, підвівся на соломі.
— Ви цю ніч, очевидно, не спали?
— Не спав. І цю ніч, і ту ніч... дві доби...
Переходові його та групи інших офіцерів і солдатів на бік партизанів сприяло попереднє листування Сабурова.
У листі від 23 лютого 1943 року до словацького гарнізону, що перебував на той час в селі Буйновичах, Сабуров повідомляв про успіхи Червоної Армії і поразку німецької армії, про визволення значної частини Лівобережної України. А далі запитував, яку позицію займатиме словацький полк щодо партизанів? Чи є можливість і згода перейти на бік народних месників, щоб заодно з ними воювати проти німців? "Вашу відповідь,— зазначалося в листі,— бажано одержати 26 лютого 1943 р.