— Товаришу начальник,— звернувся він до Богатиря,— це волики добрі. Барана ще дам у придачу, коли б мені тільки корову виміняти. У мене діток двоє, та німці брата вбили, а в нього п'ятеро. Що я з ними робитиму? Всі отакі маленькі. Чим я їх годуватиму? Дуже прошу вас, товаришу начальник.
— Добре. Я скажу нашому завгоспу Коротченкові. Він тобі обміняє.
— Коби не діти маленькі. Семеро... молока просять, а молока нема. їсти хотять, а що я їм дам?
— Завтра приженуть сюди худобу і ми щось зробимо.
— Добре, товаришу начальник, я заночую,— і він, вклоняючись, повів свою худобу з двору.
Опівдні знову з'явився Василь Омелянович Гайневич, та не сам, а з дочкою — чорнявою, мов циганка, соромливою і тихою. Василь Омелянович ніс козубень, на дні якого ворушилося щось живе, прикрите листям лопухів, в дочки теж був не порожній кошик.
— Ах, начальники мої! — кричав він ще здалеку.— Хіба ж можна, щоб ви, такі товариші, юшки не покуштували. Коли б це мені скрипочка, то я б такої вшкварив: тірлі, лі-лі, лі-лі, лі-лі...— І він, підтанцьовуючи, підійшов до Сабурова.— Яка рибка водиться! Ах, товаришу начальник, я вельми радий. Я такий радий, що ви прибули до нашого села, що ми вже, нарешті, виберемося з куренів та житимемо в своїх хатах. Ану, Текле,— батько значуще глянув на дочку,— давай начальникові посилочку. Це моя стара приготувала. "Принеси,—каже,— дочко, їм масла грудку та сметанки доброї". Я й сам був солдатом. У Карпатах воював з германом. Почуємо команду: "Вперьод!" — Ах боже мій... Всього було. А тепер би оце скрипочку: ричі-чі-чі, ри-чі-чі-чі!.. Візьми його барабан! Ах, товаришу начальник, я про вас моїй бабі розповідаю, а вона, стара моя, дурна, не повірила. Каже мені: "Брешеш". А сама посилочку лаштує. Давай же, Текле, давай материн гостинець для наших начальників на здоров'ячко.
Дівчина несміливо передала кошик Сашкові, а той, вийнявши передачу, поклав її тут же, на столі під берестами.
— Скрипку хочеш? — спитав Сабуров, і очі старого просіяли.
— Та скрипка мені он як потрібна! І скрипка, і волик. Хоч би одного волика! Німці були, забрали. І тепер немає чим ані дров привезти, ані сіна, ані городини.
— Дамо тобі вола,— пообіцяв Сабуров.— І скрипку дістанемо! Колись, мабуть, грав на весіллях?
— А грав... Ой грав! І чарка мені перша, і пошана від людей.— Василь Омелянович аж заспівав:
Ох, я на лотошке катаюсь, А под лотошкой вода...
Всього бувало! Ах, товаришу начальник, волика б мені... Не забуду... Вік житиму, вік пам'ятатиму.— І він несподівано запитав: — І записочку мені дасте? Без записочки скажуть: "Десь украв дід собі волика". А я тоді їм і покажу від начальника розпорядження.
— Дамо записочку. Завтра прийдеш забереш вола.
— Ох, коли б мені скрипка, врізав би я вам: тірлі-лі-лі, лі-лі, лі-лі! Ой, забув! — скрикнув він, немов ужалений.— Стара голова! Дурна голова! Я ж вам на юшку приніс... Таке містечко знаю, де вони водяться. Живий...
І він вийняв з-під лопуха сома. Слизький сом рвонувся, але не випустив його з цупких пальців досвідчений рибалка, передав кашоварові.
— Оце на вечір юшка буде! — сказав вдоволений Сашко, не гірше за Василя Омеляновича схопивши сома біля голови.
— Ти ж посудину звільни,— нагадав йому рибалка, показуючи на горнятко з маслом,— хай Текля забере та однесе матері.
• Текля була одягнута бідно, і Сабуров наказав для неї і для її матері видати теж на сорочки полотна.
— Дякуй, Текле, дякуй товаришу начальникові! — кричав батько, і дівчина, почервонівши, тихо промовила:
— Спасибі вам,— і одвела очі, засоромилась вкрай.
— А тепер іди звідси. Скажеш матері: "Батько загуляв трошки",— і рибалка витягнув з кишені пляшку пекучої, мов о?онь, "димки".— Вип'ю з начальником. Який чоловік!.. Ах, який чоловік! Ще Ковпак проходив тут. Десь його хлопці підбили танку німецьку. Я їм кажу, їй-бо, не брешу, кажу: "Хочете, візьму воли (тоді в мене добрі волики були), візьму,— кажу,— воли та й доставлю вам, куди накажете". Ну, хлопці мені не радять. Хай, мовляв, лежить, вона вже негодяща. А мені самому інтересно глянути зблизька на ту машину. Підходжу, а біля тієї танки валяється голова. Подивився я на неї та й думаю: "Мать твою бараболя!" їй-бо, не брешу.
Дід випив "димку" і після першої ж чарки швидко сп'янів, став іще веселішим. Він зривався з місця, наче йому було не сімдесят п'ять, а вісімнадцять літ, показував, як російські солдати йшли в атаку, билися в рукопашнім бою з німцями. В ці хвилини дідові очі виблискували неймовірною люттю, та огонь цей відразу потухав, коли він згадував про скрипку:
— Ах, нема... заграв би я вам! Ух, заграв би, товаришу начальник! — І, глянувши на сонце, що схилялось до лісу, він по-молодечому схопився на ноги.— Піду, а то моя стара буде гримати. Спасибі за все. Не забуду... Ніколи не забуду...
Йому хотілося закурити, але він не наважувався попросити в Сабурова сам і доручив це Сашкові. Коли добра цигарка була вже в зубах, він смачно затягнувся димом і, ахкаючи та сплескуючи руками, пішов, хитаючись, з-під берестів; пішов — і наче потонув одразу серед високого жита.
— Оце ж бачите, який народ? Останнім діляться... Чи грудочку масла принесе, чи молока, чи чорниці — хоч чим-небудь допомогти партизанам. Зворушливо! А був у мене випадок... І досі пам'ятаю того багатенького дядька.
Йшли ми рейдом з Брянських лісів на Україну. Зупинились в одному західноукраїнському селі на ночівлю. Сказав я хлопцям — нічого в хазяїна самовільно не брати. Нехай сам дасть. Дав він трохи коням сіна, поїли вони і стоять голодні.
Жила в цього куркуля невістка. Добра. Чоловік її був у Червоній Армії, а потім втік звідти і ходив тепер рибалити. Але вона, видно, з бідної сім'ї, красива така...
Згадувала, як прийшла до них у 1939 році Радянська влада, як товариші зупинились по хатах, як було весело. Танцювала вона з ними. Привезли в їхнє село сіль, сірники, різний крам...
Добра жінка. Вона потай взяла у свекра листя хорошого тютюну, дала мені, потім принесла крашанок: "Кушай!"
Ага! Дай, думаю, з цією молодичкою побесідую. Розповіла вона мені, що в амбарі у них повно вівса.
"Жадний у мене свекор,— каже.— Сусіди коне$ партизанських годують, а він овес береже. Є в нього свині, худоби багато, птиці".