Був у мене ще друг грузин, старший сержант з двадцятого року народження, комсомолець Георгій Талахадзе. Закінчив полкову школу, бував у боях, потрапив в оточення, пробивався до фронту, зустрів партизанів і вирішив воювати в тилу ворога разом з нами. Це боєць, скажу вам, рідкісний. Сам середнього зросту, чорний, очі чорні, сміливий, хоробрий, надійний воїн.
Він замінив у нашій групі пораненого Ваську Старосельцева і став кулеметником.
Якось ми дізналися, що на станції Ямпіль висаджується щось із 20 000 мадьярів. Наше командування доручило моїй групі взяти "язика".
На цю операцію вирушили Георгій Талахадзе, Терентій Ха-ритоненко, Іван Букатін, Григорій Нюхін, Ольга Нестеренко і Тетяна Ігнатьєва. Тетяна була другим номером при кулеметі, Ольга — рядовим бійцем. Я знав: Талахадзе дуже любив Ольгу. Спинилися вони в Баранівці. А ранком приїздить туди роз-відник-мадьяр, зібрав жінок та й питає в них: "Хто є в селі?"
А ті відповідають йому: "Нікого нема".
В цей час з хати виходить Талахадзе в німецькій формі, взяв за вуздечку коня, скомандував: "Здавайся! Руки вгору!"
Мадьяр так розгубився, що не міг звести догори рук, тоді Талахадзе стягнув його з коня, зв'язав, поклав на воза, звелів везти до штабу, а сам з Григорієм Нюхіним підпустив ворожий обоз метрів на двісті і відкрив по ньому вогонь. Що робилося! Змішалися коні й люди. Мадьяри почали розгортатися в бойовий порядок, а наші хлопці вже відійшли. Від "язика" ми дізналися, що мадьярська дивізія має наказ оточити Хінельські ліси і винищити партизанів.
Наше командування вирішило прийняти бій. Зайнявши оборону, ми 26 травня 1942 року надвечір обстріляли з своїх гармат колону противника, знищили 132 вози. А 27 травня о сьомій годині ранку п'яні мадьяри рушили в наступ.
Ми чекали, поки вони підійдуть ближче. Недалеко від мене був кулемет Талахадзе. Мене запитують бійці: "Товаришу лейтенант, може, почнемо?"
Дивлюсь, а Талахадзе посміхається, просить: "Не давай команда... рано".
На ремінці в нього бінокль, збоку пістолет, френч новий, німецький, глянеш здалеку — німець.
Виждав він, поки наблизились мадьяри метрів на сто п'ятдесят, тоді кричить мені: "Давай команда!"
І почав їх косити. А за мадьярами йшли німецькі автоматники. Мадьяри кинулись було відступати, та їх зустріли німці нищівним вогнем, повернули назад. Бачу, стали вони обходити нас справа і зліва. Я наказав відступити. Прикривав відхід Георгій Талахадзе. На нього вже навалились мадьярські автоматники. Він перебив їх, а тоді побачив мене, кричить, щоб я відходив, бо, мовляв, уб'ють. А я йому відповідаю: "Відходь ти, а я тебе прикриватиму".
Я убив тоді дванадцять мадьярів і так захопився боєм, що не помітив, як у тилу в мене опинилося їх двоє.
"Капітан,— кричать вони мені,— здавайся!"
Я дав по них чергу з автомата, повалив їх, а сам побіг. Тепер уже мене прикривав своїм кулеметом Талахадзе. Виявляється, він тягнув не тільки кулемет, а ще й пораненого бійця.
Мадьяри захопили Хінель, повели наступ далі. Сили були нерівні, і наше командування вирішило перейти в зону Брянських лісів. А ці ліси почали атакувати три мадьярські дивізії. Боєприпасів у нас ставало все менше й менше. Незабаром настав день, коли на кожну гвинтівку припадало по п'ять патронів та по тридцять патронів на кулемет.
У зоні Брянських лісів були вже Ковпак і Сабуров. Загони, об'єднавшись, вирішили зайти мадьярам у тил і несподівано вдарити по них.
Всі партизани, які на той час отаборились у Брянському лісі, зайняли оборону по узліссю. Ворог будував дзоти, і ми будували теж. Він кидав проти нас танки, а ми їх підривали мінами. Брянський ліс став неприступною фортецею. Німці спалювали села, виганяли людей в рабство. В одному з боїв вони силоміць гнали поперед себе жінок з дітьми, з худобою. Це були люди з Трубчевська, Зноб-Новгородського, Улиці й інших сіл та містечок. Ми розгадали цей маневр ворога, залягли. Жителів пропустили, а по німцях та мадьярах відкрили вогонь. Врятовані нами люди пішли до лісу, побудували курені. Так цілими селами й жили там під нашим захистом. Доводилося часом нам туго. Хліба не було. Патронів майже не було. А стиглі жита, як золото, стояли на полях. Тоді ми виставили охорону, а самі почали косити й возити хліб до лісу вночі. Наш загін, пам'ятаю, намолотив щось иудін з сімсот. І самі збирали, і людям допомагали. Ото паші партизани засаду тримають, а селяни жито жнуть. А потім стали ми готуватися до великого рейду з Брянських лісів на Україну.
Організували групу автоматників. Я став командиром. Людей підбирали найкращих, перевірених у боях. Нам і доручено було йти в авангарді колони.
У селі Шатриші, Ямпільського району, поліція спробувала зупинити нас, але ми швидко зім'яли цей опір.
Населення зустрічало нас як рідних, тільки не всі вірили, що ми справді партизани.
"Розуміємо — це так треба. Ви переодягнені червоноармійці, бо в партизанів і зброї такої нема".
Пам'ятаю випадок. Це вже було за Десною на хуторі Рих-лах. Прибуло нас сюди, в розвідку, чоловік з двадцять. Всі на конях. У кожного — автомат, гранати. Назустріч виходить староста, писарі, поліцаї. Староста починає розповідати, де склади, де стоять німці... А тоді — луп-луп очима, помітив у когось з нас червону стрічку на шапці, зрозумів — партизани... І втікати!
"Стій! Стій!" — гукаємо до нього, а він біжить. Довелось дати чергу з автомата. Упав староста поранений на краю урвища і кричить: "Добийте мене, добийте! Я зрадив Батьківщину... Я заслуговую кари... Стріляйте!"
Він, звичайно, одержав те, чого просив...
Запам'яталося мені ще старе село в Західній Білорусії. Жодної хати — все спалено. Німці нагрянули сюди раптово, хапали людей і в хатах, і на вулиці. П'ятсот вісімнадцять душ загнали до церкви.
Прибіг піп: "За що ви вбиваєте мирних жителів? Я, за вас два роки у храмі богу молився".
Німецький офіцер наказав схопити попа і теж вкинути в церкву. Піп згорів разом з людьми.
Ще розповіли нам про такий випадок. Німці загнали в сарай одинадцять чоловік, щоб там їх спалити. Та знайшовся серед них один такий дядько з місцевих — Андрій Коновалець.
Він сказав: "Як нам пропадати злою смертю, то давайте, люди, ми першими нападемо на них".