Не повірив, став шарити. "От,— думаю,— па піч полізе". Ну, якось обійшлося. Приїздили ще німці по свиней, але сюди, на хутір, де я жив, вони не заглядали.
Моєю мрією було тоді якнайшвидше одужати, прорватися через фронт, до своїх. Живу я отак місяць, живу другий. Стали в народі говорити про партизанів. Називають ім'я Ковпака. А потім дізнаюсь, що є партизани в Хіисльському лісі. В Ес-мань приїздила їхня розвідка. Згодом і в нашому селі з'явилися. Це були розвідники із загону Іванова. Спочатку вони спитали мене, хто я, звідки, як лишився в оточенні, а тоді дали мені аркуш паперу. Я написав заяву, і мене зарахували в другу групу рядовим бійцем. Одержав гвинтівку, тільки що викопану з землі. Чистив її цілий день, а вночі разом із загоном виїхав на операцію. Громили ми ворожий гарнізон на станції Есмань. Тоді ж зайняли і районний центр Есмань, підірвали там склад з боєприпасами, забрали на фермі свиней, ліквідували німецьку владу і повернулися до свого табору.
Після цієї операції викликають мене до штабу і призначають командиром взводу, дають мені людей і транспорт... найгірший.
"Ти,— кажуть,— собі у боях дістанеш все".
Був у мене, один воїн, Віктор Філіппов. Дуже любив він Батьківщину і ненавидів німців. Але одна біда в нього — не міг на посту стояти.
"Я,— каже,— прийшов сюди воювати, а не дивитися на —зорі. Ти мене на операцію посилай".
У бою він сміливий, нестримний, винахідливий. Де найбільша небезпека — туди й лізе. Двічі був нагороджений орденами, а під час рейду, коли ми йшли з Брянських лісів на Україну, хотів узяти в полон німецького офіцера, иу той його вбив...
А то ще якось узимку одержали ми відомості, що з Севська втекла комендатура, з Хомутовки теж. По шляху на Глухів і Рильськ, як ніколи, сновигають німецькі машини. В чому справа? Що трапилось? Тоді ще зв'язку у нас з Великою землею не було. Послали в район Севська розвідку, щоб дістати "язика". Пішли. В дорозі нас застала метелиця. П'ять днів мело таке, що світу не видно. Ми провадимо розвідку і дізнаємось: у село Старшоє прибула каральна експедиція есесівців. Вирішили їх атакувати о третій годині ночі. У нашій групі сорок п'ять чоловік, а німців втроє більше. На озброєнні ми мали один станкач, сім ручних кулеметів і гвинтівки. Кілометрів за три від села спинилися, позлазили з саней. Біля коней лишили тільки їздових, а самі розбилися на три групи. Одна заходить справа, друга атакує млин, а я — школу. Розгорнулись у бойовий порядок і рушили вперед. Годині о п'ятій ранку наблизились до околиці села. І тут, як на зло, хтось з бійців ненароком вистрілив. Німці одразу зчинили тривогу, а ми ще були на чистому полі. Нам треба за всяку ціну зачепитися за хати. Ну, все-таки до села ми ввірвалися і вели бій п'ять годин, хоч наших два взводи під натиском німців відступили з великими втратами. Я про це не знав. Вибув із ладу станкач. Німці закидали його гранатами, смертельно поранивши при цьому кулеметника Ваську Старосельцева. Винесли його з-під обстрілу товариші. Лишилося нас у селі всього сім чоловік. Німці не сподівались, що ми займемо оборону в самому центрі, і посилають свого солдата зв'язатися, мабуть, з обозом. До мене підбігає боєць: "Товаришу лейтенант, іде німець по дорозі. Стріляти в нього зразу чи підпустити ближче?" "Хай підходить".
Метрів за двадцять його спинили мої хлопці й гукають: "Іди-но сюди, фріц, іди, ми тобі гостинця дамо, яйка дамо або кулю".
Він, очевидно, не добрав, хто його кличе, бо йде далі. А тоді раптом спинився. Очі в нього стали круглі, мов у сови. "Я германські зольдат",— і зняв гвинтівку з плеча. Я дав команду: "Вогонь!"
Лежимо. З хати виходить бабуся. Вона бачила, як ми німця того вбили.
"Ой куди ж ви зайшли, синочки? Вас же мало, а їх багато". "Нічого, бабусю, нас теж багато. Краще скажіть нам, де зараз німці?"
"Ой синочки! Там німці, і там німці, і з того боку німці".
Ми пробуємо зв'язатися з сусідніми взводами, але даремно. Тоді вирішуємо вести бій до темноти, щоб потім непомітно відійти з села.
Підготували гранати, виставили вартових.
Бачимо: ідуть чоловік двадцять німців з ручним кулеметом.
Я даю наказ: "Зайняти вогневу позицію. Патрони берегти. Підпускати ближче".
Як тільки ми відкрили вогонь, німці одразу залягли й почали відстрілюватись.
Загинув кулеметник Карманов, а потім і Голиков випав з строю. Зосталося тепер нас п'ять чоловік. Ми віднесли товаришів за хату, прикрили прядивом і сказали хазяйці:
"Коли ми відіб'ємо село, то поховаємо їх самі, а коли відступимо,— ви їх поховайте, щоб не глумилися над ними німці".
Хазяйка плаче: "Ой синочки... Ой ріднесенькі... Поховаємо..."
Кулемет взяв командир рою Георгій Лимонов. Я його тут же навчив, як заряджати диски і як стрілять.
Німцям, мабуть, здалося, що їх обходять наші, бо вони, не витримавши бою, схопились і давай тікати. А нам цього тільки й треба. З одного боку села вибили, а в другому багато ще їх поховалося по льохах та хлівах. Я беру бійця і йду з ним вулрщею. Палають хати. Біля хат лежать загиблі наші товариші. Почали ми їх відносити, щоб вони не згоріли. Допомагали нам старики й жінки. Підійшла до мене одна бабуся.
"Синочки,— каже,— у моїй хаті чотири німці забиті лежать, а один поранений".
Зайшли до неї. Руки в нас поклякли. Стільки годин вилежали на морозі! Ніг не відчуваємо. Біля кожного німця клунки з взуттям, одежею та білизною — все те награбоване. Один клунок розв'язали, а там жіночі сорочки, шоколад, кілька годинників, цукерки, зброя.
Поранений проситься, показує на пальцях, що він має "драй кіндер". На почуттях наших грає, наволоч!
"Це ви побили партизанів?" — питаю в нього.
"Ніхт. Цвай групе" — друга якась.
Не повірили ми йому.
Я послав бійця, щоб дістав коней та забрав убитих наших товаришів. Прийшла потім мені підмога, стали ми прочищати село.
Коли ось вибігає з хати німець у білій шапці, в білих валянках, підняв руки з гвинтівкою, кричить: "Рус, я ваш!"
Ми взяли його з собою, потім іще одного взяли, підібрали забитих партизанів і поїхали до села, де стояли перед цим п'ять днів. Весь народ плакав, коли ми везли наших товаришів, а серед них і Ваську Соколова. У нього жила в цім селі дівчина, що з нею він любився. Побачила вона його на санях мертвого та як заголосить... Все просила, щоб залишили їй Ваську, обіцяла сама його поховати. Ну, ми не дозволили. У братській могилі лежить з товаришами Васька Соколов. Поклялися ми тоді* над їхнім прахом помститися німцям.