Батько. Про дружків своїх тепер забудь. Бачу, яким ви духом тут дишете. З моїм приходом не вони, а я тобі ума вставлятиму!
Син. Без вашого обійдусь!
Батько. Навряд. Навряд, кажу тобі, хлопче! Якщо не хочеш по-доброму...
Насувається грізно на сина. Мати, заламуючи руки, весь час поривається їх мирити.
Мати. Якове! Сьомо! Ось годі-бо вам, ну що-бо ви затіяли?!
Батько (до сина). Надалі запам'ятай собі: порядки ваші я тут поламаю. Отак десь бродити ночами, додому вертатись перед світом... це в мене не вийде!
Син. Може, побіжите жандармам заявите?
Батько. Спробую сам упоратись.
Син. Оце ви так зі мною? У ролі хатнього жандарма? Коли так, я більше в цю хату не вернусь! (Рішуче ступнув до порога).
Мати. Сину!
Батько (одразу змінивши тон). О, який... Цей з характером... цей наплювати собі в кашу не дасть.
Мати. Ну годі вже, сину, не сердься: може, батько пожартував з тобою. Перевіряє тебе!
Батько. Визнаю, визнаю. Хай уже сьогодні твоє буде зверху.
Син (спідлоба). А завтра?
5 Батько. А завтра... там буде видно.
Син. Знаєте що... Коли вже нам під одною стріхою судилося жити, то давайте домовимось: ви в моє життя не втручаєтесь, а я не втручаюся в ваше. Ви йдете своєю дорогою, я — своєю.
Батько. Згода. (Простягає синові руку). Будь уже ти в цій хаті комісаром, а я... Я просто хазяїном буду...
Бачимо худорляву хлоп'ячу руку, міцно затиснуту в порепаній, грубій, старечій.
Лютує зима. Валить сніг, кушпелить завірюха. По самі вікна замело, закучугурило Кримку.
Від хати до хати шугають у снігу поліцаї, гасають на конях жандарми. В новому дубленому кожусі до чийогось вікна пробирається Романюка. Вдарив прикладом у раму, аж посипались шибки, загорланив:
— На роботу! На розчистку залізниці! Мерщій! Валують собаки, скрізь по селу чути владне горлате
загадування:
— На роботу! На роботу! Занесло залізницю!
— З лопатами! Мерщій!
Відкрите поле, занесене снігом полотно залізниці. Дме різки/й вітер, куриться, свистить поземок...
Із довколишніх сіл конвоїри женуть до насипу на роботу молодь. Ось через поле насупроти вітру йде з лопатами на плечах гурт кримчанської молоді — попереду бачимо Гречаного, Бурятинського, Кравця, закутану теплою материною хусткою Полю Попик та інших іскрівців.
Колону, що рухається з Кумарів, очолює високий, отряхуватий на вигляд Володя Вайсман. На чолі но-воандріївської молоді бачимо Дашу Дяченко.
Палають рум'яні з морозу лиця, кушпелить, розлітається з-під чобіт сухий сніг, все ближче сходяться до переїзду загони кримчанських, кумарянських, но-воандріївських юнаків та дівчат. Тут багато старшокласників, вихованців однієї школи — Кримчанської десятирічки,— вони між собою добре знайомі. • Ось Гречаний обмінюється вітаннями з Дашею, з Вайсманом,— чути вигуки, жарти...
— Привіт Кримці!
— Привіт Кумарям!
— Здрастуй, Далю!
— Здрастуй, Парфене!
— О, і Бурятинський тут! Здоров був, ліцейський друже! Що це на тобі за Піфагорові штани?
— А на тобі що це за Архімедів кобеняк?
Даша Дяченко, весела, коротко підстрижена, в кокетливій в'язаній шапочці з китицею, ставши на рейку, пробує, балансуючи, йти по ній. Спіткнувшись, сміється, потім з наївним виглядом звертається до конвоїра:
— Пане конвоїр, нащо це ви нас сюди пригнали?
— А ось зараз дізнаєтесь...
Услід за цим лунає хрипка, груба команда:
— Припинити балачки! Дівчатам — наліво! Хлопцям — направо! Шику-у-йсь!
Поля з Дашею працюють поруч.
За ними, оддалік, зігнувшись, пританцьовує від холоду конвоїр, а ще далі — скільки зглянеш — в'юниться поземок, тікає в білу далеч забита заметами колія.
Даша. Чистимо, розчищаємо... а для кого?
Поля. Ясно, для кого. На наших очах ходитимуть тут ешелони — одні на захід, інші — на схід. Одні з народним добром та з невільниками, інші — з танками та гарматами проти наших братів...
Даша. І після цього ти отак спокійно можеш працювати? В той час, як і твій, і мій батько на фронті, в окопах, в снігах! Полю, як ти можеш?!
Поля. Тихіше, не кричи.
Д а ш а. ї ти примирилась? Комсомолка, відмінниця, піонервожата! Ні, я тебе не впізнаю!
Поля. Що ти звід мене хочеш? Щоб я тобі зараз отут бунт піднімала? Щоб на конвоїра з дерев'яною лопатою кинулась?
Даша (запально). А хоча б! Ох, я б їх усіх! Це ж нелюди, варвари, звірі... Хто-хто, а я вже на них надивилась! Три тижні з-під кордону під їхніми бомбами, під пожежами йшла.
Напливом:
Бачимо шлях, запруджений біженцями. "Месер-шміти" полюють на людей, жінки з дітьми тікають у хліба, горять на шляху розбомблені лазарети. Голос Ддші. А тут? В Богданівці протитанкові рови живими людьми загатили, біля радгоспу по аеродромному полю щодня військовополонених ганяють, щоб міни їм ногами витоптували (бачимо заміноване поле і гурти босих полонених, яких під автоматами женуть витоптувати міни). Ні, Полю, так далі терпіти не можна, треба діяти, щось робити. П о л я. Я за це, Дашо: треба.
Даша. Вже думала я, чи не створити б нам яку-небудь дівочу організацію з найвідчайдушніших дів-чат-терористок, щоб у постелях їх, проклятих, душити, миш'яком труїти! Скажи, ти б иступила?
Поля (озирнувшись). Якраз про це я... маю доручення з тобою логоворити.
Даша (здивовано). Доручення?
Поля. Так, доручення... Дай мені відповідь, Дашо: чи згодилась би ти вступити в справжню бойову підпільну організацію?
Даша. О Полю! Ти ще питаєш... Але де, де вона є?
Поля. Про це дізнаєшся потім... А зараз давай працювати, бо он конвоїр на нас уже коситься.
Даша (в екстазі). К чорту конвоїра! К чорту їх усіх! Полю! Серденько! Дай я тебе обійму! (Поля, сміючись відбороняється, не дається).
Конвоїр. Работа-ай! Стріляй буду!
По другий бік насипу працюють хлопці. Ось відкидають сніг Бурятинський, Гречаний, Вайсман.
Вайсман. А то ще була мені з ними така пригода. При відступі наші залишили за Кодимою деяке майно, і я — після всього вже — назбирав собі там з півлантуха батарей БАС-80. Знаєш ці батареї, Пар-фене?
Парфен. Ні, таких не чув.
Вайсман. Ну як же: чудові батареї! Новісінькі, цілісінькі, заряджені — просто гріх було їх не використати. Найшов дріт, добув лампочку — дай, думаю, кину промінь сонця в темну оцю Трансністрію... (Подальша розповідь Вайсмана супроводжується — напливом — відповідними картинами). Змонтував усе як слід увечері, коли добре стемніло, вмикаю домашній свій агрегат. Нене моя рідна, що тут піднялося в наших Кумарах! Ще б пак: по всьому селу темно, ніде ні каганчика — бо на світло ж заборона! — а у Володьки Вайсмана раптом лампочка Ілліча на повну силу спалахнула!