Пугач (відстороняючи руку). Я з тобою трохи пройду, Парфене.
Гречаний. Як хочеш.
Пугач. Ми з тобою останнім часом так рідко залишаємось сам на сам. Коли не зайдеш, все в тебе друзі, друзі, друзі.
Гречаний. Ти що — ревнуєш?
Пугач. В школі ми були якісь ближчі між собою, а тепер усе чомусь загризаємось... Іноді зовсім із-за дурниць... Я навіть пояснити собі не можу, звідки між нами оці незгоди. І чимдалі — все частіше.
Гречаний. Хіба це в тебе тільки зі мною? А з іншими?
Пугач. Бо інші на тебе дивляться: якої ти — такої й вони.
Гречаний. Не тому, Семку, не тому... Пугач. А чому? Мічений я між вами, чи що? Відваги мені бракує чи справді менше за інших відданий? Гречаний. Не в тім річ.
Пугач. А в чім? Чим я вам не підходжу? Ось на останньому комітеті начальником штабу призначили Дмитра Попика. Це ж ти так захотів! А, між нами кажучи, який з нього начальник штабу? Сухар, ділок, протоколіст!
Г р е ч а н и й. Ти не можеш заспокоїтись, що не тебе.
Пугач. А чому б і не мене? Хіба я не міг би бути твоєю правою рукою?
Гречаний. Не подобається мені оце, що ти говориш, Семку... "Я, я, я..." На кожному кроці якаєш, з кожної нагоди, а тоді ще й ображаєшся на товаришів... Товариші тебе цінують — жаль, що ти їх не завжди вмієш цінувати.
Пугач. Семко самолюбець, Семко егоїст, що перебільшує роль своєї особи в історії... Це я не раз уже чув, Парфене.
Гречаний. А якраз у цьому й шукай причину своїх непорозумінь з товаришами.
Пугач. Як собі хочеш, а я не можу жити лише для інших, я хочу пожити й для себе... Ось ти говориш про друзів, що їх мало ціную, а вони мене дуже цінують? Чи так уже їх цікавить, що там робиться у Семка Пугача на душі? А мене іноді, віриш, така хандра безпросвітна обляже, так починає гнітити, що й світ не милий.
Гречаний. Ось як в діло поринеш з головою — ніколи буде хандрити.
Пугач. В ділі справді легше. Хоча б як сьогодні...
Коли ми лежали отам у лісосмузі, я зовсім не думав иро себе, лише про нашу, про спільну справу думав.
Гречаний (посміхнувшись). Значить, нам частіше треба виходити на такі операції.
Пугач (серйозно). Недаром кажуть, що бій очищає... Чому ти зупинився, Парфене?
Гречаний. Та так...
Пугач. А-а. Полина криниця.
За садом ледь бовваніє силует Полиної хати.
Парфен (дивлячись у той бік). Цікаво, чи вона вже спить... Пора і нам, Семку.
Пугач. Я зараз такий ще наелектризований, що однаково не засну.
Парфен. А я спатиму як убитий. Бувай.
Пугач. Бувай...
Тут вони розстаються. Парфен пошелестів городами далі, а Пугач, затримавшись, ще деякий час дивиться на стежку, що веде через садок до Полиної хати.
— Ех, Полю, Полю,— щиро вирвалось у нього з грудей. Ще трохи постоявши, ніби в чеканні, він також рушає додому.
Коли Пугач заходить до хати, назустріч із-за стола, перервавши вечерю, підводиться незнайомий чоловік. Він зарослий, обношений, як з далекої дороги. На лаві лежить скручена двома вузлами дорожня парусинова торба.
— Сьомику,— лагідно звертається Пугачиха до сина,— підійди, поздоровкайся: це ж твій батько.
Син стоїть насторожившись, наче жде чогось недоброго. Батько наближається, першим простягає йому руку
— Хоч ти, мабуть, і комсомолець, кхе-кхе, проте не соромся, не соромся подати руку своєму репресованому батькові... Ходив же в комсомольцях, га?
— Ходив, ну й що?
— Та Шчого, це я не к тому, щоб заявляти на тебе... Я тепер теж вроді пролетарія: і золото на рудниках мив, і вугілля попід землею рубав... А ти ж звідки це так пізно?
— А ви мені не спрос.
— Ух, колючий!
— Сьомику,— втручається мати,— та будь же —тч, з батьком ласкавіший! Невже тобі твій Моргуненко став дорожчий за рідного батька?
— Хто це Моргуненко?
— Та є тут один. Вчитель їхній. Всіма ними верховодить.
— І моїм сином теж? Не вірю! Йому тепер самому б личило всією Кримкою верховодити.
— Чув? — обертається мати до сина.— А то дружків усяких позаводив, що і в підметки йому не годяться, а крутять ним, як хочуть... Ну сідайте-бо вже до столу.
Батько, потерши руки, займає почесне місце на покуті, уважно розглядає сина.
— Отак і виріс ти без батька. Мабуть, і не згадував тут про мене?
Син, низько нахилившись над тарілкою, мовчки похапцем їсть.
— ...А я, було, рубаю вугілля в штреку, а мені наша Кримка та ви обоє з думки не сходите. Кругом мене пекло чорне, підпори тріщать, а мені все левади зелені та хутори ввижаються... Це там, думаю, на Вкраїні саме весна весніє та садки вишневі розцвітають... Було, було. Кажуть, ти, сину, вчився добре?
Мати. Всі роки на відмінно йшов, всіх у класі заламував.
Син {глухо). Так уже й усіх...
— Кажу тобі, що всіх,— не вгаває мати.— Хоч яку трудну задачу зададуть — хто перший рішає? Пугач!
— Од природи, значить, тямовитий... Тепер якби на румунське чи на німецьке наломився, то, дивись, і перекладачем стати міг би.
Син брязнув ложкою об стіл:
— Доброго ж ви мені бажаєте: перекладачем... Перекладачів тих ми ще, як собак, вішатимем!
— Не гарячкуй, сину, не гарячкуй,— взялась заспокоювати його мати.— Ми ж тебе не силуєм.
— Це так до слова пришилося,— примирливо промовив батько.— Не хочеш перекладачем, то...
— Нічим я в них не хочу! — пристрасно вигукнув хлопець, вихоплюючись із-за стола.
— Я знаю, чого йому хочеться,— зітхнувши, похитала головою мати.— Йому якби наші оце вернулись, щоб далі вчитися можна було... Про Одеське море-хідне він тільки й думав.
— Підожди,— каже батько,— ще, може, й румуни куди-небудь набиратимуть... Курси якісь відкриють абощо.
— Ждіть, вони вам відкриють! — зі злістю вигукнув син.— Концтабори відкривають, а не ніколи! Тільки дурень може ждати ласки від окупантів!
— Ну, ну,— підвівся з-за стола батько, змінений, грізний.— Говори, та не заговорюйся, хлопче. Не бажаю я твоєї агітації слухати — пойняв?
Пугачиха. Ось годі-бо вам... Тільки зійшлись і вже воюєте. Уступи батькові, Сьомо, ти ж таки менший!
Син. Не вступлю! Нічого не вступлю! Чого він прийшов сюди, хто його просив? Казали, що в шахті його привалило, то й хай би!
Батько. Отак ти рідному батькові рад?
С и н. А з чого радіти? Не радість — одну ганьбу ви нам принесли до хати. Якими очима тепер товариші мої дивитись будуть на мене? До комсомольця, до активіста розкуркулений батько повернувся з Со-ловків!