Але ж все таки вона шукала теляти. Таке противне оте теля. Зайшло й немає. І вони разом пішли шукати того проклятущого теляти, залазячи в такі гущавини, що в іншому разі їм і не приснилося б там бути.
Коли скінчився день, коли зайшло сонце і впала пітьма — ні Михайлик, ні Лукерка не помітили. Вони сумлінно облазили всі кутки й закутки знайомого лісу, але ніде нічого, навіть сліду, не було видно. Було вже зовсім темно, коли Лукерка згадала, що теля вже, мабуть, вдома і там, напевне, мати он як непокояться за неї.
— Я тебе проведу,— сказав Михайло,— аж до вашого городу...
— А як хто тюбачить? А як мама побачать, а як візьмуть лозину, то що тоді буде?
— Битимуть...— відказав хлопець.
— Ой, ні! Погладять по голівці і знаєш кого?
— А кого?..
— Он кого!..
Дівчина обкрутилась на одній нозі, обхопила Михайлову шию і, поцілувавши його в лице,— зникла в кущах. Ах, вона ще на прощання голосно засміялася. Але її вже нема: тільки трава зашелестіла під ногами. Михайло довго стояв як приголомшений. Потім кинувся вперед, та дарма, бо Лукерка була вже далеко.
Серце йому так билося.
Було темно, і навколо лише листочки шепотіли.
І знову Михайлик узявся за картину.
Дошка оживала під Михайликовими руками, і вже її очі через темне прозоре скло світили так життєво й повію, що п'янили і Михайла, і старого, і всіх тих, хто мав змогу її бачити.
От Стьопка. Він довго і зосереджено дивився на сонячні фарби. Він не сказав жодного слова, але по тому, як у нього піднялися груди, як він зітхнув,— Михайлик побачив, що це й тому не чуже.
Чутка про картину пішла поміж робітниками. Прийшов Іван Киламут. Він не сміявся, як то завжди з ним траплялось. Довго дивився на картину. Потім мовчки поліз до кишені, дістав окуляри і, одягши їх, почав знову розглядати.
Ні, не помилка.
Потім Киламут зітхнув і підійшов до Михайла.
— Я знав тебе,— сказав він,— як щирого робітника, а тепер бачу, що з тебе ще більший маляр. В тебе свій шлях, тільки ж скільки перепон на шляху! — Він споххмурнів.
Колись і перед ним слався інший шлях — шлях вдалого й запального музики. О, як у нього під пальцями тремтіли струни, як він любив бити по них, щоб веселощі лились із грудей разом із сльозами... Але то було так давно! На чужій немилій роботі засох, не розвинувшись, талант, а в'язниці наклали на нього товстий шар холодної цвілі.
7
Шістнадцять років було Михайлові, коли дідусь, благословивши його на життя, тихо й спокійно зійшов у домовину. Він багато попрацював. Тепер дійшов свого кінця й ліг спочивати.
— Вічна тобі пам'ять, дорогий дідусю! — тихо сказав Михайло. Він не плакав. Він був саме у тих літах, коли молоді крила прагнули випростатися й шугнуть вгору. Йому боліло, як болить кожній людині, що втратила когось дорогого і близького, але він уже знав, що кожна натягнута нитка колись десь обірветься. А дідусь прожив таки багато літ... Нитка його зотліла й нечутко ввірвалася. Хай спить спокійно дорогий дідусь!..
Його урочисто поховали. Він жив так довго у млині, що не було такої людини, яка б не пам'ятала, коли він саме прийшов сюди. Його всі знали, і він знав усіх. Тому на похорон прийшло дуже багато людей, і згорбатілих у праці, і молодих, що тільки збиралися жити...
Вчора поховали дідуся, а сьогодні прийшли з контори до Михайлика й наказали шукати собі квартири. Кімнату, де прожив Михайлик шістнадцять років, віддавали новому сторожеві, що прийшов на дідусеве місце.
І Михайло перебрався в селище. Він знайшов малюсіньку кімнату в якоїсь бабусі, сини якої були вантажниками на станції, і оселився там. Як і раніше, він працював у млині, в малярному цеху. Вже давно він скінчив звичайну для робітничих дітей школу. Та це його не задовольняло. Рік тому у місті було відкрито вечірню школу для дорослих, і Михайло із Стьопкою також записались до неї. Тільки Стьопці було не до школи. Кашель і кров, що нею вже кілька років плював рудий кочегар, його батько, врешті зробили те, що на руках у Стьоцки після однієї страшної ночі опинились разом із матір'ю п'ятеро малолітніх братів та сестер. Школа, а з нею й надія на краще життя одійшли на дальший план, і вісімнадцятилітньому парубкові треба було думати про те, як врятувати од злиднів батьківську сім'ю. Він> Стьопка, працював так само, як і батько, в кочегарці і, як батько, став похмурий та суворий. Життя йому зовсім не всміхалося своїми ласкавими оченятами.
Михайлик ретельно після роботи ходив до міста в школу. Там він познайомився з різними людьми. Дехто з них був багатий на мрії, а дехто —> на життєвий досвід. Як ті, так і ті зубами вгризалися в науку, як ті, так і ті горіли бажанням — видертися кудись вище з цієї помийниці, як називав життя прикажчик Слива із галантереї Бершацького.
Оця бадьорість і нервове бажання "видертися" опанували й Михайла. Цілі вечори й довгі ночі він просиджував за книжками. За всяку ціну хотів стати освіченою людиною.
Іван Киламут якось зайшов вечором на квартиру до Михайла. Перед тим він десь хильнув з товаришами і тому був сміливіший, ніж звичайно.
— Ти добре робиш,— сказав він шістнадцятилітньому школяреві.— Це гарно. Учитись треба, а нашому братові — особливо. Ти поглянь на мене. Міг би я бути, дідько б його взяв, професором, чим завгодно міг би бути, але я є тільки Іван Киламут. Та й тільки. Життя так повернуло. Еге ж, життя. Складна це штука. Ти його, вважай, ще не куштував. Та й не треба... Але все-таки добре було б, якби мені ще раз довелося погладити по шовковому личку хоч одного людомора!
— А ви хіба вже хоч раз гладили? — запитав Михайло.
— Гладити не гладив, а руку раз усю розкраяв. Потрапив у писок... З рота бризнули зуби, а з руки кров. Тільки це було давненько, дуже давненько. Зуби мерзотник вставив нові, а крові своєї я й досі не вгамував. Еге ж...
Киламут ходив по хаті, зупинявся біля столу, дивився на Михайликові книжки і знову ходив. Одна щока нервово пританцьовувала.
Це Михайло помітив, як помітив і те, що довгі руки Кила-мута весь час ніби намагались щось зробити й тільки за повітря хапалися.
У кімнаті горіла невеличка лампа, і тому було напівтемно й гарно. Світ ледве попадав на людей, і вони здавалися якимись особливими, таємними. Це оточення ще більше нервувало Киламута. Він усе швидше й ШБИДШЄ ходиз ПО хаті, й усе швидше перегортав книжки, що йому потрапляли під руки, іноді він навіть зупинявся на кілька хвилин тут і робив вигляд, що щось пильно розглядає чи читає. Один раз він зовсім довго затримався, і тоді з його обличчя Михайло бачив, що він пильно читає.