— Зламалася, — заявляє він.
Я біжу до нього, думаючи, що це він про кістку в плечі, але Бен підводиться, і я бачу в дошці тріщину. Починаю гамселити по цьому місцю ногами, тріщина розповзається по горизонталі, потім ми з Радаром вставляємо в неї пальці й тягнемо. Я примружуюся, щоб піт не так заливав очі — вони вже просто горять, тягну щосили, смикаю туди-сюди, і нарешті нам вдається розколупати невеликий отвір з гострими краями. Ми з Радаром мовчки продовжуємо працювати, аж він втомлюється, і його заступає Бен. Нарешті вдається пропхнути дошку всередину. Я лізу в дірку вперед ногами і наосліп приземляюся на щось подібне до стосу паперу.
Діра невелика, крізь неї цідиться світло, але його недостатньо, щоб оцінити розміри приміщення, зрозуміти, чи є там стеля. Повітря всередині таке гаряче і затхле, що вдихаєш і видихаєш майже те саме.
Я обертаюся і налітаю на Бена — він буцається мені лобом у підборіддя. Я незрозуміло чому шепочу:
— У тебе є…
— Ні,— так само пошепки перебиває він мене. — Радаре, ти ліхтаря не взяв?
Якщо судити за звуками, Радар саме лізе до нас через діру.
— На ключах є, але малесенький.
Спалахує світло, але я все одно майже нічого не бачу, хоча мені вдається розрізнити, що ми опинилися в досить великому приміщенні з лабіринтом металевих полиць. Папір, на який я став, — це сторінки старого відривного календаря: безліч аркушів-днів розсипано по всій підлозі — вони пожовкли, їх погризли миші. Я думаю, що, можливо, раніше тут був книжковий склад, хоча на цих полицях уже давно лежить тільки пил.
Ми шикуємося вервечкою за Радаром. Нагорі раптом лунає рипіння, і ми всі зупиняємося. Я ковтаю, намагаючись вгамувати панічний страх. Чути, як дихають Радар і Бен, як вони човгають ногами. Мені страшно хочеться втекти, але це ж може бути Марго. А можуть бути й наркомани.
— Це просто будівля рипить, — каже Радар, але в голосі його немає звичної впевненості.
Я не можу поворухнутися. Потім чую Бена:
— Коли мені минулого разу було так само страшно, я штани обмочив.
— Мені востаннє було так страшно, коли я, рятуючи добрих чарівників, зустрівся віч-на-віч з Темним Лордом.
Я теж роблю жалюгідну спробу:
— Коли мені востаннє було так страшно, мені довелося спати разом з мамою.
Бен хихикає.
— К., я на твоєму місці жахався б так щоночі!
Завдяки їхньому реготу я починаю почуватися безпечніше, й ми продовжуємо пошуки. Проходимо по всіх рядах, не знайшовши нічого цікавого, крім кількох номерів "Рідерз Дайджесту" з 1970-х. За хвилю я помічаю, що очі вже звикли до темряви, тож ми розходимося в різні боки з різною швидкістю.
— Ніхто не виходить звідси, поки не вийдуть усі,— шепочу я, і всі пошепки відповідають: о'кей. Наблизившись до бічної стіни кімнати, я знаходжу перше свідчення того, що тут хтось був одтоді, як торгівельний центр зачинився: у стіні пробита нерівна напівкругла діра заввишки мені по пояс. Над нею помаранчевою фарбою з балончика написано: "ТРОЛЯЧА НОРА", а на саму нору вказує послужлива стрілка.
— Хлопці,— гукає раптом Радар, та так голосно, що на мить уся таємничість зникає. Прямуючи на голос, я знаходжу Радара біля протилежної стіни — його ліхтарик висвітлює ще одну "тролячу нору". На почерк Марго не дуже схоже, але напевно не скажеш. Адже при мені вона фарбою тільки одну літеру вивела.
Я пірнаю в нору і йду вперед, а Радар світить мені. У цій кімнаті немає нічого, крім згорнутого килима в кутку. Радар світить під ноги, і я помічаю плями клею — колись килим був приклеєний до підлоги. На протилежній стіні ще одна дірка, цього разу без напису.
Крізь неї я потрапляю в кімнату з вішаками; зі стін, оздоблених патьоками води, стирчать держаки з нержавійки. У цій кімнаті світліше, за хвилю я розумію, що тут у стелі є діри, подекуди відірвані шматки руберойду, і дах сідає на голі металеві крокви.
— Тут продавали сувеніри, — шепоче Бен, який уже стоїть попереду мене.
Посеред кімнати височіє п'ятикутник колишніх вітрин. Шибка, що колись відокремлювала туристів од призначеного для них лайна, тепер розбита, а ящики вітрин засипані осколками. Сіра фарба на стінах облазить, утворюючи безладний, але гарний малюнок, ці обдерті багатокутники — як сніжинки руїни.
На диво, тут ще лишилися деякі товари: наприклад, телефон у вигляді Мікі-Мауса, я бачив такий ще в дитинстві. В одній вітрині лежать охайно згорнуті, але вже побиті міллю і щедро посипані битим склом футболки з написом "СОНЯЧНЕ ОРЛАНДО". Під вітринами Радар знаходить коробку з мапами і стародавніми туристичними брошурами, які рекламують "Світ крокодилів", "Кришталеві сади" й інші розваги, яких давно вже немає. Бен махає рукою, гукаючи мене до себе, і показує зеленого скляного крокодильчика, майже повністю похованого під шаром пилу. Гадаю, в цьому і полягає цінність наших сувенірів: шкода дарувати людям таке лайно.
Ми вертаємося назад: у порожню кімнату, потім у кімнату з полицями, потім ліземо в іншу "тролячу нору". Ця кімната схожа на офіс, тільки без комп'ютерів. Покинули її поспіхом: враження таке, наче всіх працівників раптом запустили в космос абощо. Двадцять столів у чотири ряди. На деяких досі лежать ручки, на всіх — величезні календарі. На всіх календарях — лютий 1986 року. Бен штовхає оббитий тканиною стілець, і той починає обертатися. Біля одного столу стоїть хистка пірамідка з липких листочків з рекламою "Іпотечної корпорації Мартін-Гейл". У відкритих коробках лежать стоси роздруківок зі старовинного матричного принтера: видатки і прибутки "Іпотечної корпорації Мартін-Гейл". На одному зі столів хтось побудував одноповерховий картковий будиночок з рекламних брошур. Я розгортаю їх в надії, що це чергова підказка, але ні.
Радар порпається в паперах, потім шепоче:
— Все 1986 року.
Я починаю нишпорити по шухлядах. Знаходжу ватяні палички і шпильки для краватки. Коробки з олівцями й ручками по дванадцять у кожній: тонкий картон і старомодні шрифти і дизайн. Хусточки. Пара рукавичок для гольфу.
— Хлопці, ви бачите тут щось таке, — запитую я, — з чого було б ясно, що тут хтось був бодай за останні двадцять років?
— Тільки "тролячі нори", — каже Бен. Тут, як у склепі, все вкрито пилом.