Я виходжу з авта, Бен стоїть тут-таки, а поруч з ним — Радар. І мені раптом стає зовсім невесело, я розумію, що це зовсім не був виклик — доведи-що-достатньо-крутий-щоб-гуляти-зі-мною. Я знову чую слова, які сказала Марго тієї ночі: "Ні, я не хочу, щоб мене, всю в мухах, знайшли дітлахи в Джеферсон-парку суботнього ранку". Не хоче, щоб дітлахи знайшли в Джеферсон-парку, але це зовсім не означає, що вона взагалі не хоче померти.
Я не бачу жодних свідчень того, що тут останнім часом хтось бував, за винятком запаху, цього гидкого, тухлого смороду, його завдання — відганяти живих від мертвих. Я кажу собі, що Марго так пахнути просто не може, але, звісно ж, вона може. Всі ми можемо. Я притуляю руку до носа — щоб відчувати запах власного поту і шкіри — та чого завгодно, тільки б не смерті.
— МАРГО? — гукає Радар. Пересмішник, що сидить на ринві, кричить у відповідь щось двоскладове. — МАРГО! — знов гукає Радар. Немає відповіді. Він малює носаком черевика параболу на піску і зітхає: — Чорт!
Стоячи перед цією будівлею, я дізнаюся дещо нове про страх. Це не порожні фантазії людини, яка бажає, щоб з нею сталося бодай щось важливе, нехай навіть погане. Це не огида, яку почуваєш, угледівши мертвого незнайомця. Це не схоже і на те, як у тебе перехоплює подих, коли чуєш постріл, тікаючи від будинку Бекки Арингтон. З таким страхом дихальними вправами ради не даси. Цей страх узагалі не схожий на те, з чим я стикався раніше. Це найголовніша з-поміж усіх емоцій, яких зазнає людина, — почуття, яке з'явилося ще до нашого народження, до того, як звели цю будівлю, до того, як зародилася сама Земля. Саме цей страх вигнав рибу з води на сушу і змусив її відростити легені, цей страх велить тобі: "Тікай"; цей страх змушує нас ховати мерців.
Від того запаху мене охоплює жах і відчай — не той жах, коли в легенях немає повітря, а такий, ніби того повітря геть немає в атмосфері. Мені здається, я все життя прожив зі страхом, намагаючись підготуватися до чогось отакого, щоб тіло знало, як реагувати. І все одно виявився не готовий.
— Братан, ліпше нам їхати геть, — каже Бен. — Копів викликати абощо.
Ми досі навіть не глянули один на одного. Ми всі дивимося на цю будівлю, яку покинули так давно, що там не може бути нічого, крім трупів.
— Ні,— заперечує Радар. — Ні, ні, ні, ні, ні. Викличемо, якщо буде причина. Марго залишила адресу для К. А не для копів. Треба якось пробратися всередину.
— Всередину? — з сумнівом запитує Бен.
Я ляскаю Бена по спині, й уперше за день ми всі троє дивимося не вперед, а один на одного. Так легше. Коли дивишся на друзів, відмовляєшся вірити в те, що Марго мертва — поки ми її не знайдемо.
— Так, усередину, — кажу я.
Я вже не знаю, що вона за одна, але мені потрібно її знайти.
9
Ми обходимо будівлю ззаду — і знаходимо лише четверо замкнених сталевих дверей і пасовище — золотисто-зелену траву з цятками низькорослих пальм. Тут смердить ще гірше, мені страшно йти далі. Бен з Радаром ідуть за мною, ліворуч і праворуч. Виходить трикутник. Ми рухаємося повільно, уважно оглядаючи все навколо.
— Це єнот! — раптом кричить Бен. — Ох, слава Богу. Єнот… Господи!
Ми з Радаром прямуємо до нього — Бен стоїть біля мілкої дренажної канави. Там лежить величезний дохлий єнот: він набряк, шерсть звалялася, видимих ушкоджень немає, хоча з нього стирчить ребро. Радар відвертається, мало не блює, але все ж таки стримується. Я підходжу, схиляюся поруч, кладу долоню йому між лопаток. Коли у нього відновлюється дихання, він каже:
— Ох, як я радий бачити цього дохлого єнота, нехай йому!
Але все одно я не можу уявити Марго живою. Мені починає здаватися, що Вітмен міг бути передсмертною запискою. Адже вона підкреслила: "Померти — це зовсім не так, як уявлялося, це щастя". "Заповідаю себе землі, нехай проросте травою, яку я так люблю, // Якщо знову потягне до мене, шукай мене під своїми підошвами". На мить спалахує надія, коли я згадую останній рядок вірша: "Десь я зупинився і чекаю на тебе". Але потім думаю, що "я" — це необов'язково жива людина. Може бути і просто тіло.
Радар відходить від єнота і тягне ручку одних з чотирьох замкнених сталевих дверей. Мені хочеться помолитися за померлого — прочитати відправу за цього єнота, — але я не вмію. Мені його так шкода, і я соромлюся своєї радості, що мертвий виявився він.
— Вони трохи піддаються, — кричить Радар. — Ідіть допоможіть.
Ми з Беном хапаємо Радара за пояс і тягнемо. Він впирається ногою в стіну, аж тут раптом хлопці падають на мене, просякнута потом Радарова футболка накриває мені обличчя. Я почуваю радість, думаючи, що двері відчинилися. А потім бачу, що просто відірвалася ручка. Насилу підводжуся і дивлюся на двері. Вони зачинені.
— Клята сорокарічна довбана ручка! — лається Радар. Ніколи він так не висловлювався.
— Все гаразд, — кажу я, — вихід є. Має бути.
Ми йдемо далі й повертаємося до чільної стіни будівлі. Дверей там нема. Але мені треба туди потрапити. Бен з Радаром намагаються вибити дошки, якими затулено вікна, але вони забиті намертво. Радар лупить ногою, але все марно. Бен повертається до мене.
— За однією з цих дощок немає шибки, — повідомляє він, а потім відбігає від будівлі, з-під ніг летить брудний пісок.
Я розгублено дивлюся на нього.
— Спробую вибити, — пояснює він.
— У тебе не вийде.
Він поміж нас важить найменше. Якщо комусь і треба спробувати, то це мені.
Бен стискає руки в кулаки, потім розтискає пальці. Я рушаю в його бік, а він каже:
— Коли я вчився в третьому класі, щоб мене не били, мама відвела мене на тхеквондо. Я, правда, вивчив там тільки одну річ, але вона іноді приносить користь: ми побачили, як учитель пробиває товсту дошку рукою, і всі так зацікавилися, типу: от чорт, як він це робить? А він сказав, що головне — вірити, що рука пройде крізь дерево, і бити зі знанням того, що це можливо, і тоді все вийде.
Я збираюся заперечити, бо це ідіотизм, але Бен зривається з місця і пролітає повз мене. Розганяється, наближаючись до дошки, а потім без страху підстрибує, обертаючи корпус і виставляючи вперед плече, як таран, і влітає в дерево. Я вже уявляю, як він пролітає крізь дошку, і в ній залишається дірка у формі його тіла, як у мультику. Але Бен замість цього відскакує і падає на дупу на острівець зеленої трави посеред піщаного ґрунту. Перекочується на бік, потираючи плече.