Я пригальмував біля знаку "стоп" у кінці вулиці, й Марго запротестувала:
— Якого біса? Вперед, вперед, вперед.
— А, звісно…
Я вже забув, що всю свою обережність пустив за водою. Всі три інші знаки "стоп" у Касавіллі я проїхав без зупинки і вже виїхав на Пенсильванія-авеню, аж повз нас пролетіла поліцейська машина з увімкнутою мигавкою.
— Ох, це навіть для мене занадто! — сказала Марго. — За твоєю шкалою напруги у мене теж трохи прискорився пульс.
— Боже мій, невже ти не могла залишити йому рибу в машині? Або під дверима?
— Ох, К., ми град на них повинні наслати, а не дощик.
— Заспокой мене, що пункт восьмий не такий жахливий.
— Не хвилюйся. Восьмий — дитячі забавки. Їдьмо назад у Джеферсон-парк. До Лейсі. Ти ж знаєш, де вона мешкає?
Я знав, хоча, бачить Господь, Лейсі Пембертон ніколи в житті не опустилася б до того, щоб запросити мене до себе. Вона мешкала з протилежного боку Джеферсон-парку, за милю від мене, в гарній квартирі над крамницею канцтоварів — у тому самому кварталі, де колись жив той мертвий чолов'яга. Я бував у цьому будинку, на третьому поверсі, у друзів моїх батьків. І я знав, що він оточений двома парканами з замкненими хвіртками. Я розумів, що Туди не залізти навіть Марго Рот Шпігельман.
— То Лейсі повелася погано чи порядно? — запитав я.
— Лейсі повелася винятково погано, — озвалася Марго, знов поглядаючи у вікно і не дивлячись на мене, тож я ледве її чув. — Узагалі-то ми з нею з дитячого садка дружили.
— І?
— І вона мені про Джейса не сказала. Але справа не тільки в цьому. Я подумала і зрозуміла, що вона — просто жахлива подруга. Ну от, наприклад, як тобі здається, я гладка?
— Боже мій, ні, звісно, — відказав я. — Ти…
Я хотів сказати: "…не худа, але в цьому ж і полягає твоя привабливість — у тому, що ти на хлопця не схожа", але стримався.
— Ну, зайву вагу тобі скидати точно не треба.
Вона зареготала і махнула рукою, додавши:
— Та тобі просто подобається моя величезна дупа!
Я на мить відірвався від дороги і подивився на Марго, чого робити не слід було, бо вона прочитала на моєму обличчі все: по-перше, я б не назвав її величезною; а по-друге, її дупця дуже приваблива. Але справа не тільки в цьому. Адже особистість Марго невіддільна від тіла Марго. Неможливо бачити щось одне. Наприклад, ти дивишся в її очі й бачиш їхню блакить, а в блакиті — саму Марго. Зрештою, не можна сказати, що Марго Рот Шпігельман гладка чи худа, це все одно як сказати, що Ейфелева вежа гарна чи негарна. Краса Марго — суцільна досконалість, неторкана й недоторканна.
— Але вона завжди намагається ущипнути, — провадила Марго. — "Я дала б тобі ці шорти поносити, але на тобі, напевно, вони будуть не дуже". Або: "Яка ж ти зухвала, я захоплююся, як ти закохуєш у себе хлопців тільки за твій характер". Вона повсякчас отак до мене нишком докопується. Я навіть згадати не можу, коли вона щось про мене говорила без докопання.
— Докопування.
— Спасибі, Занудо МакМагістре Граматург!
— Граматист.
— Боже мій, я тебе зараз уб'ю! — засміялася Марго.
Я обігнув Джеферсон-парк, щоб не проїжджати повз наші з нею домівки, — наші батьки могли прокинутися і побачити, що нас немає. Ми проїхали вздовж озера (Джеферсон-лейк), потім через Джеферсон-корт і опинилися в такому собі центрі Джеферсон-парку, який лякав своєю порожнечею і тишею. Перед японським рестораном ми побачили чорний джип Лейсі. Зупинилися оддалік, навмисно пошукавши місцину без ліхтаря.
— Подай мені, будь ласка, останню рибину, — попросила Марго.
Я був радий її позбутися, бо вона вже почала смердіти. Марго своїм нормальним почерком написала на обгортці:
твоя Дружба з мш згодована Рибам.
Ми йшли так, щоб не потрапляти під ліхтарі, намагаючись при цьому вдавали, ніби просто гуляємо, — наскільки це можливо, коли у одного (у Марго) в руках величезна загорнута в папір рибина, а у другого (у мене) балончик з синьою фарбою. Загавкав собака, ми обоє завмерли, але незабаром усе стихло, і ми підійшли до машини Лейсі.
— Тут усе не так просто, — заявила Марго, виявивши, що дверцята замкнені.
Вона дістала з кишені шматок дроту і за хвильку відімкнула замок. На мене її майстерність справила належне враження.
Марго залізла на водійське сидіння і відчинила мені пасажирські двері.
— Допоможи, — прошепотіла вона.
Удвох ми підняли заднє сидіння. Марго кинула туди рибину, потім полічила до трьох, ми водночас випустили сидіння з рук, і воно розчавило рибину. Тельбухи луснули з жахливим звуком. Я дозволив собі пофантазувати на тему, як смердітиме в бездоріжнику після того, як він день постоїть на сонечку, і, визнаю, мене охопив захват.
Потім Марго попросила:
— Намалюй "М" за мене на даху.
Кивнувши, я виліз на задній бампер, нахилився і швидко вивів велетенську "М" на даху бездоріжника. Загалом я проти вандалізму. Але ще більше я проти Лейсі Пембертон — і це мене пересилило. Я зістрибнув з авта і побіг назад до мінівена. Поклавши руки на кермо, я побачив свого вказівного пальця — він був синій. Підняв його, показуючи Марго. Вона усміхнулася і показала мені свого синього пальця, а потім торкнулася ним мого. Я відчув дотик її ніжної синьої шкіри, і мій пульс відмовився сповільнюватися.
Після досить тривалої паузи Марго сказала:
— Пункт дев'ятий — центр.
Була 2:49 ночі. Ніколи ще в своєму житті я не почувався таким бадьорим.
6
Туристи в центр Орландо ніколи не ходять, бо там нічого немає, тільки декілька хмарочосів, що належать банкам і страховим компаніям. Вночі й у вихідні там узагалі не буває людей, хіба що купка жалюгідних відвідувачів якогось нічного клубу. Ведучи авто лабіринтом вулиць з одностороннім рухом, я помітив людей, що спали лежачи на тротуарі або сидячи на лавках. Марго відчинила вікно, і в салон повіяло важке тепле повітря — було якось не по-нічному гаряче. Вітер розкуйовдив її солом'яні коси, звіяв пасма на обличчя. Навіть незважаючи на присутність Марго, серед цих величезних, порожніх будівель я почувався самотньо, ніби прийшов кінець світу, а я вцілів, і світ тепер належить мені, цілий нескінченний світ — мій, і я — його дослідник.
— Ми просто катаємося? — поцікавився я.