Паперові міста

Сторінка 10 з 68

Джон Майкл Грін

— Та він мені таким нещасним видався… — відказав я.

— Ну й добре. Тепер їдьмо до будинку Карін. На Пенсильванія-стріт, біля горілчаної крамниці.

— Не гнівайся на мене, — сказав я. — У мене з дробовика стріляли за те, що я тобі допомагав, то не гнівайся.

— Я НЕ ГНІВАЮСЯ НА ТЕБЕ! — гаркнула Марго й гупнула кулаком по панелі.

— Ну, судячи з твого тону…

— Я думала, ну… Я думала, може, він не зраджує мене.

— Ой!

— Мені Карін розповіла. Гадаю, багатьом це вже давно було відомо. Але до неї мені ще ніхто не говорив. Я подумала, може, вона просто вирішила трохи драматизувати ситуацію абощо.

— Мені дуже прикро, — сказав я.

— Ага. Ага. Повірити не можу, що мені не байдуже.

— У мене серце шалено калатає,— повідомив я.

— Це ознака того, що тобі весело, — відказала Марго.

Але мені не здавалося, що це весело, мені здавалося, що в мене серцевий напад. Я заїхав на стоянку невеликого маркету і притиснув палець до яремної вени, дивлячись, як на годиннику блимає двокрапка між цифрами. Подивившись на Марго, я побачив її обурений погляд.

— У мене серцебиття небезпечно прискорене… — пояснив я.

— Та я й сама пригадати не можу, коли мене востаннє щось отак розбурхало. Адреналін просто в горлі, легені розширені.

— Вдихай через носа, видихай через рота, — порадив я.

— Всі твої дріб'язкові страхи, вони такі…

— Зворушливі?

— Такі речі прийнято називати інфантилізмом? — усміхнувшись, запитала Марго.

Вона знов обернулася назад і дістала сумочку.

"Скільки в неї там усього?" — подумав я. Марго витягла з сумочки пляшечку лаку для нігтів — він був такого темно-червоного кольору, що здавався практично чорним.

— Поки ти оговтуватимешся, я нігті нафарбую, — повідомила вона, усміхаючись із-під чубчика. — Можеш не поспішати.

Якусь хвилю ми так і сиділи: вона — з пляшечкою лаку на панелі, я — з тремтячим пальцем на вені. Мені подобався цей колір, а у Марго були гарні пальці, дуже тонкі, на відміну від усього іншого: в інших місцях її тіло було радше округлим. Я думав, як добре було би сплестися з нею пальцями. Згадав, як вона поклала мені руку на стегно у "Волмарті", — здавалося, це було вже кілька днів тому. Пульс потихеньку сповільнювався. Я спробував переконати себе в тому, що Марго має рацію. Мені нема чого боятися — не в такому маленькому містечку такої тихої ночі.

5

— Пункт шостий, — оголосила Марго, тільки-но ми рушили далі. Вона змахувала пальчиками в повітрі, ніби грала на піаніно. — Лишити біля дверей Карін квіти і записку з перепросинами.

— Що ти їй зробила?

— Ну, коли вона розповіла мені про Джейса, я, так би мовити, вбила гінця, який приніс погану звістку.

— Тобто як?

Ми стали на світлофорі, а поруч зупинилася спортивна машина з юнаками, мотор ревів так, ніби запрошував мене до перегонів. Тільки наш "крайслер", коли натиснеш на газ, лише жалібно скиглить.

— Ну, я точно не пам'ятаю, як саме я її назвала, але щось у дусі "шмарката дурна сучка з прищавою спиною, кривими зубами, товстою сракою і найбридкішою у всій Центральній Флориді зачіскою". Ну, загалом, я чимало наговорила.

— У неї зачіска і справді якась дурнувата… — погодився я.

— Знаю. Оце тільки ці слова в мене й були правдиві. Коли обзиваєш когось, нізащо не говори правди, бо після цього нелегко буде по-чесному взяти свої слова назад, розумієш? Ну, я розумію, можна висвітлити волосся. Можна зробити мелірування. Але ж не смуги, як у скунсів.

Коли я під'їжджав до будинку Карін, Марго знову полізла за сидіння і дістала букет тюльпанів. До стебла одного з них вона скотчем прикріпила записку, склавши її конвертиком. Тільки-но я зупинив машину, вона віддала квіти мені, я по доріжці підбіг до дверей Карін, поклав квіти і втік назад.

— Пункт сьомий, — сказала вона, коли я знову сів за кермо, — зоставити рибу для любого пана Вортингтона.

— Його, напевно, ще немає вдома, — сказав я, і в моєму голосі знову почувся натяк на жалість.

— Я сподіваюся, за тиждень копи знайдуть його, босого, божевільного і голого, в якій-небудь придорожній канаві,— безпристрасно відказала Марго.

— Частіше нагадуй мені, що ніколи не треба ставати на заваді Марго Рот Шпігельман, — буркнув я, і вона засміялася.

— Так, це серйозно. Ми нашлемо справжній град на наших ворогів.

— На твоїх ворогів, — виправив я.

— Подивимося, — швидко відказала вона, а потім уся стрепенулася і додала: — Так, це я сама зроблю. У Джейсона дуже добра охоронна система. Ще один напад панічного страху нам ні до чого.

— Гм, — відказав я.

Джейсон мешкав на тій самій вулиці, що й Карін, у страшенно заможному районі під назвою Касавілла. Там усі будинки в іспанському стилі, червона черепиця на дахах і все таке, тільки будували їх не іспанці. А батько Джейсона — один з найбагатших забудовників у Флориді.

— Бридкі монстри для бридких монстрів, — сказав я, коли ми в'їхали в Касавіллу.

— Авжеж. Якщо я колись житиму в будинку з сімома спальнями для родини з трьох людей, зроби мені таку ласку — пристрель мене.

Ми зупинилися перед домівкою Джейсона: архітектурним монстром, схожим на велетенську копію іспанського ранчо, до якого навіщось прибудували три доричні колони. Марго взяла другу рибину, зубами зняла ковпачок з ручки і нашкрябала так, що на її почерк було зовсім несхоже:

Любов МШ до тебе: згодована рибам.

— Не глуши мотору, — звеліла вона й наділа бейсболку Джейсона козирком назад.

— О'кей, — погодився я.

— Будь готовий, — додала Марго.

— О'кей, — знову сказав я, відчувши, що в мене знову закалатало серце.

Вдих через ніс, видих через рот, вдих через ніс, видих через рот. Тримаючи в руках рибу і балончик з фарбою, Марго відчинила хвіртку і бігом кинулася через величезний газон Вортингтонів, потім сховалася за дубом. Звідти помахала мені рукою, я теж помахав у відповідь, потім вона глибоко вдихнула повітря, надувши щоки, і видихнула, а тоді кинулася вперед.

Але вона встигла зробити лише крок, як будинок засвітився, мов міська ялинка на Різдво, і завила сирена. У мене промайнула думка просто кинути Марго напризволяще, але я все ж таки лишився на місці, вдихаючи через ніс, видихаючи через рот, — а вона вперто бігла до будинку. Нарешті шпурнула рибину у вікно, але сигналізація верещала так голосно, що гуркіт розтрощеної шибки я ледве розчув. А потім вона — це ж Марго Рот Шпігельман! — охайно вивела букву "М" на нерозбитій шибці. І тільки після цього кинулася до авта, а я одну ногу тримав над педаллю газу, другу — над педаллю гальма, і "крайслер" у ту мить став справжнім породистим скакуном. Марго мчала так швидко, що з неї злетіла бейсболка; Марго з розгону плигнула в авто, і я зірвався з місця, ще вона й дверцят не зачинила.