— Мамусю, мамусю, я не думаю вік дівувать, а за нього не піду, бо не його я кохаю.
— А кого ж ти, доню, кохаєш? — питає стара.
— Ох, мамо, мамо! Лучче не питай, опісля скажу все, а тепер не неволь мене, не. розпитуй, я кохаю...— та й не договорила, тільки зітхнула тяженько.
— Чим же не парубок, чим же не жених тобі Півтора-півненко? — каже старий.— Молодий, пригожий, чесний, багатий — і не кріпак. Чого ж ще тобі треба?
— Мені нічого не треба, я не люблю його.
Усі замовкли... Ганнуся вийшла чогось у комору.
— Не невольмо, старий, дочки,— каже стара.— Вона в нас не переросла ще, хліба-солі не переїла, хвалити бога, достатки у нас і свої є, нехай же вона сама собі вибере жениха, щоб після не нарікала на нас...
— Та як же зо старостами?
— Та так-таки! Скажемо, що нехай ще Ганнуся погуляє, та й годі.
— Чи гаразд же воно буде?
— Усе те гаразд, що робиться по серцю та по волі.
— Побачимо... А тепер чи не пора лишень спати?
— Чи спати, то й спати.
Увійшла Ганнуся, послала старим, потушила світло й полягали...
Я всю ніч не спав... Ганнуся стала мені ще кращою, ще милішою. Чого я в ту ніч не передумав! Боже, боже, чого не пере-куйовдилось у голові в мене!
Чуть світ устав я й пішов швидше поратись по хазяйству: став товару сіно заносити, напувати. Тільки дивлюсь — аж Ганнуся в кошарі стоїть; я й роботу покинув та-до неї!
— Ганнусю, тебе сватають?
— Сватають, Грицю, та я не піду... Ні за кого, окрім тебе, не піду.
— А як не оддадуть старі?
— Вік здівую, а за нелюба не піду, світа собі не зав'яжу. Чи знаєш, Грицю, що?
— А що, моя голубонько, кажи, що?
— Сьогодні будуть старости, я скажу, що не піду за Пів-торапівненка!
— Ну?!
— А ввечері татуся не буде дома, а без нього ми скажемо матусі, що ми кохаємось... нехай нас одружать.
Я поцілував її та й кажу:
— Не одружать, моя сизокрила... Не одружать: ти вольного батька дитина, а я кріпак, ти багата, а я вбогий наймит, сирота безрідний...
— Дарма, Грицю! Ти мені миліший усього світу.
— І для мене ти станеш кріпачкою?
— Чим хоч стану, аби бути з тобою вкупі, аби бути твоєю. Та я не боюсь кріпацтва: дякониха казала, що вас усіх повернуть на казну.
— Все одно, моє серце, і казенні такі ж кріпаки або ще й гірші.
— Дарма, Грицю, все дарма! Аби ти був зі мною.
Ми обнялися, мої губи впилися п'явкою до губок Ганнусі... Ми землі не чули під собою. Коли ж зирк — аж стара стоїть та дивиться на нас... Я так і обімлів.
— А що се ти, Ганнусю, робиш? Ганнуся стояла красна як рак.
— Так бач,— почала стара,— от кого вона кохає!.. Тепер я знаю, чом ти не хочеш іти за Півторапівненка!..
Ганнуся мовчала.
— А ти, безрідний приблудо,— каже до мене,— чи на те ж ми тебе викормили? От і пригріли гадину в пазусі!.. Ото й дяка за нашу хліб-сіль!
— Боже, боже! — озвався і я.— Паніматко, чи не гріх же отеє вам рівняти мене до гадини! Що отеє ви промовили?
— Те, що чуєш! Хіба не правда?
Я не здолів більш нічого казати. Кинув граблі, що держав у руках, і пішов з двору не оглядаючись і сам не знаючи, куди й чого іду. Так мені тяжко стало! Так у мене серце заболіло, що я сам себе не тямив...
V
Що було зо мною, де я ходив, що діялось у господі, що казали Ганнусі? — нічого не знаю. Згадую тільки, що як став я приходити в себе, то лежав у своїх хазяїнів у хаті на полу; біля мене сиділа Ганнуся, вся зблідла, зжовкла, схудла, на себе не похожа стала. Опісля вона мені розказувала, що на четвертий день після сварки з старою мене знайшли десь за селом у снігу й недужого привезли додому. Пролежав я без пам'яті всі м'ясниці2 й чотири неділі великого посту 3. Розказувала, що в мене була гарячка, що я все кричав: "Пустіть мене на волю, пустіть до Ганнусі!"
— Що, Грицю, чи швидко ти видужаєш? — питають, було, мене старі.
— Не знаю,— одкажу їм,— та й нащо мені одужувати? Не хочу — краще вмерти.
— Христос з тобою! — скаже стара.— Нащо вмирати! Ще рано, ти ще молодий... Прийде час — усі помремо.
Не втішали мене отсі речі. Раз старі пішли до церкви на пасію, а Ганнуся зосталася дома.
— Ганнусю,— кажу їй,— що тобі казали татусь та матуся про мене?
— Нічого не казали, жалкували тільки, що ти нездужаєш.
— А не лаяли тебе?
— Ні, не лаяли.
— А за Півторапівненка що було?
— Не знаю, а я за другого не піду.
— А нічого про се не казали старі?
— Ні, не казали...
Та й замовкла. "Коли так,— думав я сам собі,— коли так, коли жити мені без Ганнусі, краще вмерти..." Думав сам на себе руки наложити... А далі страшно якось стало, жити захотілось.
"Підожду,— подумав,— одужаю — тоді, як не оддадуть Ганнусі за мене, піду світ за очі. Земля велика, не клином зійшлася; світ широкий — де пропадати, то пропадати".
VI
На другий тиждень Ганнуся говіла. У суботу дуже рано пішла вона на молитву, стара заходилася коло печі, а старий сидів собі. Я ще не здужав уставати й лежав,
— Через тиждень, стара, кажуть люде,— Великдень5, а там почнуться в людей весілля, а ми ж як будемо?
— Як знаєш, старий! Треба б їх одружити: обоє сохнуть. Од сих слів мені вдесятеро прибавилося здоров'я.
— Одружить не штука,— каже старий,— Грицько паробок неабиякий, моторний, слухняний, трудящий — та кріпак. От що погано! Як-таки наша дочка буде за иевольником?! Як-таки мій чесний, споконвіку вольний козацький рід та перейде в неволю? Подумай лишень, стара.
— Та який же він тепер кріпак? Вони тепер опікунські...— каже стара.
— Не вік будуть опікунськими. Не буде Ганя — буде другая... Було б болото, а чорти знайдуться.
— А ти б розпитав панотця, що чув він?
— Та що його питати? Я й сам добре знаю. Грицька я люблю як сина... Хіба викупити його, одначе він одиниця!
— Як знаєш, старий! Чи викупити, то й викупити, а треба їх одружити, жаль Ганнусі: марніє вона, бідолашна... Я й тепер собі не прощу, що тоді посварилася; підбила мене нечиста сила, аж тепер і соромно й жалко.
Довго ще вони радились, а я лежав, буцім спав і нічого не чув. Стали на тому, що як видужаю я, то підемо з старим до опікуна, дамо йому виплату за мене, а тоді вже й до шлюбу.
Увечері я се все розказав Ганнусі — вона дуже зраділа; цілий вечір сміялася, співала, наче не та стала.
— Видужуй же швидше, Грицю, моє серце! — сказала мені.