III
Була осінь. На Покрову 1 цілий день ішов дощ, усі ми сиділи дома. Ганнуся ськала стару, а старий розмовляв зо мною. Коли ось двері одчинилися навстіж і в хату вбіг стрілою товариш мого брата, увесь блідий, аж труситься, неначе пропасниця на нього напала.
— Що ти, Ничипоре? — питаю.— Чого такий блідний, чого дрижиш?
— Іди в двір,— одказав він.— Не все благополучно.
— А що ж там?
— Дмитра в москалі беруть.
Я й нестямився. Як сидів, так і обмер, наче мене хто варом обкотив. Старий, Ганнуся-кинулися мерщій до мене, стали лити на мене воду... Одійшов я трохи, та не на добро! Краще б було не одходити.
Узяв я шапку і пішов у двір. Біля контори панської стояв віз, запряжений у тройку, а біля воза стояло багацько людей. Хто сіно мостив на возі, хто гладив коней по гривах, хто голосив, £ хто просто стояв та колупав ціпком землю. Дмитро сидів на рундуці, закований з другим паробком у залізне путо. Та такий смутний, та такий невеселий, наче чорна осіння хмара.
— За що се тебе, Дмитро, везуть? — питаю.— Що ти заподіяв?
Дмитро підняв угору голову, подивився кругом себе, усміхнувся так тяжко, що другий так і не заплаче, та й каже:
— Не питай, брате! Нічого я не заподіяв, а така вже панська воля.
— Просто набор! — обізвався хтось із людей.
— Ні,— кажу я,— тут діло не просто, чом же не беруть кого другого, та Дмитра?
— Мовчи, Грицю! Не розпитуй! — обізвався Дмитро. Вийшов з будинка пан. "Подавай!" — крикнув.
Ридван шестернею під'їхав до панського рундука. "Эй, староста! — крикнув пан.— Вслед за мною, пошел!" — Ридван полетів.
— А нуте, хлопці, садовіться! — сказав староста.
— Прощай, Грицю! Не забувай мене! — став казати Дмитро, обнімаючи мене...— Прощай! Я не винен...— Хотів ще щось сказати, та не здолів, сльози не дали; ждати було ніколи, бо староста все гримів: "А нуте, нуте, швидше, не гайтесь!.."
Поїхали... Я стояв як укопаний. "За що його взято? За що його заковано? Що він заподіяв? — думав я собі.— Кого розпитати? Хто знає?" Думав, думав, нічого не видумав. Прийшов додому, розказав усе старим і став просити ради в їх.
— Що ж, сину,— одказав мені старий (він уже так вподобав мене, що друге літо звав сином).— Нічого я тобі не пораджу. Набор, кажуть, добре, нехай і так: так єсть же багацько у вашого пана й окроме Дмитра. Тут щось воно та не так... Аж ти ще казав, здається, недавно, що пан любить Дмитра?
— Уся дворня кричала про се, і сам Дмитро хвалився, що пан щодня дякував йому за працю, а там хто його знає,— кажу.
— То-то ж і єсть,—— каже старий,— стривай лиш, потягну я, розпитаю.
Пішов... Я сів під хатою на призьбі та плачу; довго плакав, нічого й не бачив, ні на що й не дивився. Коли ж ось щось мене взяло тихенько за руку та й каже: "Грицю, годі плакати тобі!"
Дивлюсь, аж біля мене стоїть Ганнуся й собі плаче.
— Що ти, Ганнусю,— питаю її,— чого плачеш?
Вона мовчить та ще більш плаче. Я злякався, думав, чи не лучилось якої пригоди.
— Кажи-бо, чого плачеш? — знов кажу їй.
— Так! — одказала.
— Та як же се так? Ти ніколи не плакала, а тепер так річкою сльози ллєш! — А сам теж плачу.
— Жаль тебе, Грицю! — сказала й так жалібно, так жалібно подивилась!
У мене серце тьохнуло, наче хто кольнув його там.
— Що ж тобі я, Ганнусю! Наймит... Безрідний... Поплачу, та й годі.
— Не говори сього, Грицю!.. Ти для мене...— та й не доказала, сльози ринули з очей.
Що сталося зі мною — я й сам не знаю... Я підскочив з призьби, став, узяв за руку Ганнусю й не зміг нічого їй сказати, мовчав тільки та пильно-пильно дивився їй у вічі. І вона мовчала та дивилась, і в неї очі світились, як зорі...
На той час мені так легко, так весело стало, що я забув і всіх, і все...
Е, не бувало більше таких РОДИНІ Не було й не буде вже такого щастя... І не забуду я тієї години й довіку, й до суду...
Чи довго ми такечки стояли, побравшися за руки, чи ні — того й не знаю; я тільки тоді опам'ятувався, як почув голос старого: він звав мене в хату. Я пішов. Ганнуся побігла на город.
— А що, сину,— почав старий,— я тобі казав, що не просто Дмитра повезли.
— А хіба що? — питаю.
— Та воно, бач, нічого, діло звісне, парубоче... Та жалко, гарний парубок був Дмитро.
— Що ж він зробив? Кажіть швидше!
— Та що зробив? Нічого такого не зробив, а просто пану не сподобався за те, що його сподобала Катря... Знаєш, ключниця, чи як там її звуть. От і все... Ну, пан дознав про їх женихання, та й квит!... На другий день у москалі... Звісно, в панів усе не так, як у людей... Усе по-своєму.
— Що ж тепер робити мені? Навчіть, як ослобонити брата?
Старий усміхнувся та й каже:
— Як ослобонити? Ніяк не ослобониш! Нічого й пориватися, а коли хочеш, піди у город, довідайся до брата, попрощайся з ним, та й годі.
Так я й зробив. Узяв у хазяйки три карбованці, пішов у город. Братові, як прийшов, уже лоб забрили. Довго ми плакали вдвох, та не помоглося. Прощався я з ним навіки; більш його й не бачив, бо його вбито під Варшавою, а пан за нього получив з казни триста карбованців.
IV
На друге літо пан дуба дав. Наслідників у нього не було, взяли нас в опіку й пішла чутка, що повернуть у казну.
Як не тяжка була мені втрата брата, а з Ганнусею я забував про неї. Стану, було, журитися, а вона обійме мене, здавить своїми руками й цілує-цілує.
Старі про наше кохання нічого не знали.
Пройшло літо й осінь, настала зима — різдвяні святки. Раз старі були в гостях десь та довгенько й засиділися; Ганнуся була з ними. Прийшли вони додому, я одчинив їм двері, засвітив їм каганець та й ліг собі. Сон щось не брав мене. Трохи згодя дивлюсь: старі не лягають, огню не тушать, сидять собі, всі смутні, невеселі, Ганнуся теж невесела, а далі старий озвався:
— Уже ж, доню, як знаєш, а завтра треба дать одповідь, як прийдуть старости.
Як почув я отсі слова, так і задрижав!.. Так мені й бажалося: схопитись, упасти старим у ноги, розказати про наше кохання; та як здумав, що я кріпак, а ті люде вольні, так мені й дух заняло! Слухаю далі.
— Що, тату,— озвалася Ганнуся,— що їм казати, просто скажу, що я не піду за нього, не хочу ще заміж.
— Чом не хочеш? — каже стара.— Не вік же дівувати... А проте як знаєш; я тебе не буду неволить.