І справді, отут Леон відчув усю нікчемність свого суспільного становища; він став заздрити еполетам, орденам, чинам, їй, напевне, подобаються такі речі, — так він судив з її марнотратства.
А Еммі доводилося стримуватись від багатьох химерних забаганок, їй, наприклад, хотілося завести для поїздок до Руана тильбюрі з англійським конем і грумом у пишних ботфортах. На цю думку її наштовхнув Жюстен: він благав узяти його до себе в лакеї. Якщо відсутність елегантного екіпажа не захмарювала в неї радості поїздок на побачення, то, безперечно, вона щоразу збільшувала гіркоту повернення додому.
Коли вони говорили про Париж, Емма часто зітхала:
— Ах, як гарно нам би там жилося!
— А хіба ми тут не щасливі? — ніжно питав коханець, гладячи її по голівці.
— Правда твоя, — казала вона, — я просто божевільна. Поцілуй мене!
До чоловіка вона ставилась привітніше, ніж будь-коли, робила йому фісташкові креми, а після обіду грала вальси. І він вважав себе найщасливішим у світі, а Емма жила в цілковитому спокої. Але якось увечері він раптом спитав:
— Адже ти береш уроки у мадемуазель Ламперер?
— Так, а що?
— Знаєш, — відповів Шарль, — я бачив її оце в пані Льєжар. Заговорив із нею про тебе, — аж вона тебе не знає.
Наче грім ударив з ясного неба. Але Емма відповіла спокійнісінько:
— Вона, мабуть, просто забула моє прізвище.
— А можливо, — сказав лікар, — у Руані є кілька вчительок музики з прізвищем Ламперер?
— Може, й так. — І зразу ж додала: — Але ж у мене є її розписки! Ось дивись.
Вона підбігла до бюрка, поперекидала всі шухляди, переплутала папери і нарешті так розгубилася, що Шарль став просити її не турбуватись про якісь там нещасні розписки.
— Ні, я таки знайду! — наполягала вона. І справді, наступної п'ятниці Шарль, натягуючи чоботи в темній комірці, де висіла його одежа, намацав під своїм носком якийсь папірець. Він видобув його з чобота і прочитав:
"Одержано за три місяці навчання та за куплені ноти шістдесят п'ять франків.
Вчителька музики Фелісі Ламперер".
— Туди к бісу, як же воно потрапило в мій чобіт?
— Мабуть, упало з старої папки з рахунками, що лежить на полиці скраю, — сказала Емма.
І з того часу все її життя перетворилося на суцільний обман. Вона, мов покривалом, огортала ним своє кохання, щоб його ніхто не побачив.
Брехня стала для неї потребою, манією, насолодою; коли вона говорила, що вчора йшла правим боком вулиці, то можна було з певністю сказати, що насправді вона йшла лівим.
Одного ранку, коли вона щойно виїхала з дому, одягнена, як завжди, досить легко, раптом почав іти сніг. Шарль виглянув у вікно і побачив на вулиці абата Бурнізьєна, що їхав у Тювашевому шарабані в Руан. Тоді він збіг по сходах, дав священикові теплу шаль і попросив його передати її дружині в "Червоному хресті". Добравшись до заїзду, абат відразу ж спитав йонвільську лікаршу. Хазяйка відповіла, що та спиняється в неї дуже рідко. Уже ввечері, побачивши Емму в "Ластівці", кюре розповів їй, як він її шукав; зрештою, він, здається, не надавав цьому випадку ніякого значення, бо тут же став розхвалювати проповідника Руанського собору, який тоді гримів красномовством: його збігалися слухати всі дами.
Але якщо кюре не вимагав від неї жодних пояснень, то інші згодом могли виявитись не такими скромними. Тому Емма вирішила обов'язково спинятися щоразу в "Червоному хресті", щоб добрі йонвільці, бачивши її на сходах, не мали ніяких підозр.
Та одного ранку вона все ж таки не вбереглася: вийшовши під руку з Леоном із готелю "Булонь", вона зустріла пана Лере. Емма злякалася, думала, що він усім роздзвонить. Але він був не такий дурний.
Через три дні по тому Лере увійшов до неї в кімнату, зачинив за собою двері і сказав:
— Мені потрібні гроші.
Емма заявила, що в неї нічого немає. Лере почав бідкатися та нагадувати усякі послуги, які він їй робив.
Справді, з двох підписаних Шарлем векселів вона досі сплатила тільки по одному. Що ж до другого, торговець замінив його на її прохання двома новими, виписаними на дуже далекий термін. Потім він видобув з кишені список товарів, що він їй дав у кредит: завіси, килим, оббиття для крісел, кілька відрізів на сукні, різні туалетні дрібнички — всього тисячі на дві франків.
Емма опустила голову; Лере казав далі:
— Якщо у вас нема готівки, то є ж нерухоме майно.
І він нагадав про мізерну халупу в Барневілі, біля Омаля, що не давала майже ніякого прибутку. Колись вона належала до невеличкої ферми, що її продав іще старий Боварі. Лере знав чисто все про цю справу — і скільки там було гектарів, і які сусіди.
— Бувши вами, — порадив він, — я збув би її з рук; з боргами розплатився б, та ще дещо і залишилося б.
Емма відповіла, що не так-то легко знайти покупця. Він пообіцяв їй напитати людей. Тоді вона спитала, що треба зробити, щоб мати право на продаж.
— Та у вас же є довіреність! — відказав Лере.
Еммі аж світ угору піднявся.
— Лишіть мені рахунок, — сказала вона.
— О! Не варто! — відмагався торговець.
Через тиждень він прийшов знову і похвалився, що після довгих пошуків він знайшов-таки покупця. Якийсь Ланглуа вже давненько накинув оком на той ґрунтець, тільки не каже, яку ціну може запропонувати.
— Про ціну мені байдуже! — вигукнула Емма.
Та Лере запропонував почекати трохи, роздивитися, що то за людина. Найкраще було б з'їздити до покупця, а що Емма не могла цього зробити, то він сам пообіцяв переговорити з Ланглуа. Повернувшись, він доповів, що покупець дає чотири тисячі франків.
Емма аж просіяла на цю звістку.
— Ціна непогана, — зауважив Лере, — нічого бога гнівити.
Половину суми Емма одержала негайно, а коли вона заговорила про рахунок, Лере сказав:
— Слово честі, мені аж жалко позбавляти вас одразу такої солідної суми.
Тоді вона поглянула на асигнації і, уявивши собі, скільки побачень можуть влаштувати їй ці дві тисячі франків, заговорила зніяковіло:
— Як же це? Хіба, може…
— О, — добродушно засміявся комерсант, — з рахунком можна зробити все, що завгодно. Чи ж я не знаю, що бувають усякі сімейні обставини?
І він пильно подивився на неї, поволі пропускаючи поміж пальцями два довгі аркуші паперу. Потім дістав з гамана чотири векселі, на тисячу франків кожен, і розклав їх на столі.