Пані Боварі

Сторінка 71 з 99

Гюстав Флобер

Але як тільки стара поїхала від них, Емма просто вразила Боварі своєю практичною розсудливістю: треба дістати таку й таку довідку, перевірити закладні документи, зміркувати, що вигідніше — перебрати на себе борги чи продати спадщину з молотка. Вона орудувала навмання спеціальними юридичними термінами, говорила голосні слова про порядок, про майбутнє, про обачливість — і потроху перебільшувала труднощі, зв'язані з оформленням справи про спадщину. Скінчилось тим, що одного дня вона показала чоловікові зразок загальної довіреності "на предмет ведення й керування всіма справами, виконання всіх закупок, підписування і передача векселів, здійснення розрахунків" і т. д. Уроки Лере не пропали марно.

Шарль простодушно спитав, де вона взяла цей папір.

— У пана Гійомена.

І Емма додала цілком спокійно:

— Я не дуже вірю йому. Про нотаріусів розповідають стільки поганого. Можливо, слід було б порадитися з ким-небудь. Але з ким… У нас же, здається, нема таких знайомих… Нема…

— Хіба що Леон… — сказав Шарль, подумавши.

Але радитися листовно було досить важко. Тоді вона зголосилася поїхати до нього. Шарль подякував і сказав, що не треба. Вона наполягала на своєму. Виникла великодушна суперечка. Нарешті Емма вигукнула з удаваною досадою:

— Ні, прошу тебе! Я пощу!

— Яка ти добра! — сказав Шарль, цілуючи її в чоло.

Другого ранку Емма взяла місце в "Ластівці" і поїхала до Руана радитися з паном Леоном. Вона пробула там три дні.

III

То були захоплюючі, розкішні, неповторні дні — справжній медовий місяць.

Вони оселились біля набережної, в готелі "Булонь". Жили, зачинивши віконниці й замкнувши двері, пили сиропи на льоду, що їм приносили вранці, розкидали квіти по підлозі.

Надвечір брали критого човна і їхали обідати на острів.

Це був час, коли в доках конопатять судна. Стукіт молотків об корабельні корпуси гулко лунає в повітрі, між деревами густо клубочиться смоляний дим, а на річці нерівно коливаються під сонячним багрянцем великі маслянисті плями, неначе кружки з флорентинської бронзи.

Човен плив униз по річці, пробираючись між причаленими до берега баркасами і часом черкаючись верхом об їхні довгі линви.

Мало-помалу губилися вдалині шуми міста, гуркіт екіпажів, людський гомін, дзявкання собак на палубах суден. Емма розв'язувала стрічки капелюха, і вони приставали до острова.

Вони примощувались у низенькому шинку, на дверях якого висіли чорні рибальські сіті. Обідали смаженою корюшкою, вершками і вишнями. Потім лежали на траві, цілувались десь під тополями; їм хотілося б вічно жити двома Робінзонами в цій місцині, яка здавалась їм, сп'янілим від щастя, найкращим куточком на землі. Не вперше на віку бачили вони дерева, блакитне небо, траву, не вперше чули плюскіт води і шелест вітру в листі, але ніколи вони ще не втішалися так із того всього. Здавалось, досі не було природи або вона стала прекрасною, лише відколи вони задовольнили свої бажання.

Вони повертались до міста вже поночі. Човен минав острів за островом. Вони мовчки сиділи в сутінках під навісом. Чотирикутні весла побрязкували в залізних кочетах, ніби метроном відстукував у тиші такт, а позаду тихо хлюпотіла опущена з корми линва.

Одного разу якось зійшов місяць; вони не пропустили нагоди сказати кілька пишних фраз про меланхолійне й поетичне світило ночі; Емма навіть заспівала:

Згадай, як ми пливли увечері з тобою…

Мелодійний, але слабкий голос губився в просторі над хвилями, вітер підхоплював ті рулади, і Леон слухав, як вони плескали над ним незримими крильми.

Емма сиділа, обіпершись на перегородку, і місяць освітлював її у відчинене віконце. У чорній сукні, що розходилась донизу віялом, вона видавалась тоншою і вищою. Голова її була закинута, руки згорнуті, очі затоплені в небо. Іноді тіні від надбережних верб закривали її всю, потім вона раптом з'являлася знову, як видіння, в місячному сяйві.

На споді човна біля Емми Леон знайшов червону шовкову стрічку.

Весляр довго розглядав її і нарешті сказав:

— Ага, то, мабуть, загубив хтось із тієї компанії, що я недавно катав. Веселі люди, нівроку — і пані, й панії, — з пундиками, з шампанським, з музикою — куди твоє діло! А один там такий… Високий, з себе вродливий, вусики чорненькі, от уже де жартун, так жартун… Вони всі, було, до нього: "Ану, розкажи нам що-небудь, Адольф…" Чи, може, Додольф, як пак його?

Емма здригнулась.

— Тобі недобре? — спитав Леон, присуваючись до неї.

— Ні, нічого. Це просто від холоду.

— За ним, мабуть, не одна бігає, — тихо додав старий матрос, вважаючи, очевидно, що робить приємність пасажирам своєю розмовою.

Потім поплював на долоні і знову узявся гребти.

Але нарешті довелось-таки розлучитись! Прощання було дуже сумне. Леон мав адресувати свої листи тітці Ролле; Емма дала йому такі докладні вказівки щодо подвійних конвертів, що він неабияк здивувався її спритності в любовних справах.

— Так ти запевняєш, що все гаразд? — промовила вона з останнім поцілунком.

— Ну, ясно.

"Але чому це, — міркував Леон, повертаючись сам вулицями додому, — чому вона так домагається тієї довіреності?"

IV

Незабаром Леон став дивитись на своїх колег зверху вниз, почав уникати їхнього товариства і остаточно занедбав свої юридичні справи.

Він чекав листів від Емми, читав і перечитував їх, писав їй відповіді. Усією силою жаги і уяви він викликав її образ у своїй пам'яті. Бажання зустрічі з нею не тільки не зменшилося від розлуки, а стало необорним, і ось одної суботи він уранці втік із контори.

Побачивши з вершини горба долину і дзвіницю з жерстяним флюгером, що крутився на вітрі, він відчув ту втіху, змішану з гоноровитою пихою і егоїстичним самовдоволенням, якої зазнає, мабуть, мільйонер, навідавшись у рідне село.

Він почав блукати круг Емминого дому. На кухні світилося. Леон підстерігав тінь коханої за фіранками, але нічого не було видно.

Побачивши молодого клерка, тітка Лефрансуа розахкалась і розохкалась; вона зауважила, що Леон "підріс і трохи схуд", тоді як Артемізі здалося, що він "змужнів і трохи поповнішав".

Він по-давньому пообідав у маленькій кімнаті, але цим разом сам, без акцизника: Біне обридло чекати подовгу "Ластівку", і він переніс свій обід на годину вперед — рівно на п'яту, але й тепер доводилося йому бурчати, що стара торохтійка спізнюється.