Кюре надзвичайно радів таким настроям, хоч і вважав, що надто палка Еммина побожність може завести її на манівці єресі і всяких надмірностей. Не розуміючись сам до ладу на цих питаннях, оскільки вони виходили за певні межі, він написав пану Буляру, книгареві його превелебності, прохаючи його прислати щось варте уваги для одної розумної особи жіночої статі. З такою байдужістю, ніби йшлося про відправку залізних виробів для негрів, книгар напакував йому без розбору всякої ходової на той час душеспасенної літератури. Тут були і невеличкі катехізиси, і пишномовні памфлети в дусі пана де Местра[61], і всілякі солодкаві романи в рожевих палітурках, компоновані семінарськими трубадурами або розкаяними "синіми панчохами". Тут були такі твори, як "Схаменіться", "Світська людина біля ніг діви Марії, написав пан де ***, різних орденів кавалер", "Помилки Вольтера, книга для юнаків" і таке інше.
Пані Боварі взагалі не досягла ще достатньої виразності мислей, щоб узятись серйозно до будь-якої справи; крім того, вона надто жадібно накинулась на це читання. Приписи культу викликали в ній протест; різні полемічні твори відштовхували її тією запеклістю, з якою вони переслідували невідомих їй людей; а приправлені релігією "мирські" оповідання справили на неї враження такого повного незнання життя, що саме вони непомітно відхиляли її від тих істин, ствердження яких вона шукала. Проте вона уперто продовжувала читати, і коли книжка випадала їй з рук, вона уявляла себе у владі найбільш витонченої католицької меланхолії, якої може зазнати тільки найвеличніша душа.
А пам'ять про Родольфа сховалася в неї десь у глибині серця і спочивала там, величніша й нерухоміша за мумію фараона в підземному саркофазі. Від цього набальзамованого великого кохання точився ніжний аромат, що проникав усюди і проймав собою ту атмосферу непорочності, в якій хотіла тепер жити Емма. Стаючи навколішки до молитви на своєму готичному ослінчику, вона посилала до господа ті самі голубливі слова, які шепотіла колись коханцеві в запалі гріховної пристрасті. Вона хотіла запалитися поривом віри, але втіха так і не сходила з небес, і вона підводилася, стомлена фізично і з щемливим відчуттям якоїсь величезної облуди. Емма вважала, що ці даремні зусилля поставляться їй колись у заслугу, і в своїй гордовитій побожності рівняла себе з тими вельможними дамами старосвітчини, про славу яких вона мріяла колись над портретом мадемуазель де Лавальєр і які, велично волочачи за собою розшиті шлейфи своїх пишних суконь, усамітнювались від світу і виливали біля стіп Христових гіркі жалі зранених у суєті житейській сердець.
Тоді вона вся віддалась надмірній доброчинності. Вона шила одіж для убогих, посилала дрова породіллям, а одного разу Шарль, прийшовши на обід, застав на кухні за юшкою якихось трьох волоцюг. Вона знову забрала додому дочку, — під час її хвороби Шарль віддав був дитину до мамки. Вона вирішила сама навчити її читати, і хоч як вередувала Берта, мати не гнівалась. Це була навмисна покора, безумовне всепрощення. Про що б Емма не говорила, вона вдавалась до молитовних виразів. У дівчинки вона питала:
— Ну як, перестав уже животик, моє янголятко?
Пані Боварі-старша тепер уже не знала, до чого й прискіпатись, — от хіба що не похваляла тієї манії возитися з кофтами для сиріток, коли в домі і своя білизна не латана. Але бабуся так уже намучилась від родинних сварок, що тепер відпочивала душею в цій спокійній господі. Щоб не бачити блюзнірських вчинків чоловіка, який на страсну п'ятницю міг на зло уминати перед нею ковбасу, вона навіть прожила тут до кінця великодніх свят.
Крім товариства свекрухи, яка підкріпляла її в добрих намірах прямотою своїх суджень та поважною поведінкою, Емма майже щодня зустрічалася і з іншими особами. Це були пані Ланглуа, пані Карон, пані Дюбрей, пані Тюваш і — акуратно від двох до п'яти — завжди зичлива до неї пані Оме, яка ніколи не вірила ніяким поговорам на свою сусідку. Відвідували її й аптекареві діти — їх приводив Жюстен. Зайшовши разом з ними в спальню, він мовчки й нерухомо стояв біля дверей. Часто навіть пані Боварі, не помічаючи його присутності, заходжувалась коло свого туалету. Починала з того, що виймала з зачіски гребінь і рвучко стріпувала головою; побачивши вперше всю цю зливу волосся, що ринула чорними хвилями мало не до самих п'ят, бідний підліток застиг у благоговійному подиві, ніби прозирнувши зненацька у якийсь новий, небувало розкішний світ.
Емма, звичайно, не помічала того німого захвату, того несміливого обожування. Вона й не підозрювала, що кохання, яке зникло з її життя, трепетало тут, біля неї, під цією грубою полотняною сорочкою, в серці юнака, відкритому чарам її вроди. Та й до всього іншого вона ставилась тепер байдуже, з дивними суперечностями в манерах: слова були такі лагідні, а погляди такі гордовиті, що годі було відрізнити в них егоїзм від доброти і зіпсутість від чесноти. Одного вечора, наприклад, вона розгнівалась на Фелісіте, яка відпрошувалась із дому, досить незграбно шукаючи приключок; а потім несподівано спитала:
— Ти його любиш, значить?
І, не чекаючи відповіді від засоромленої служниці, додала сумно:
— Ну що ж, іди! Гуляй!
Напровесні вона веліла перекопати весь садок із кінця в кінець, незважаючи на заперечення Шарля. Але він радів, що в неї починає ворушитись хоч якась воля. Воля та стала проявлятися чимраз більше в міру того, як Емма видужувала. Перш за все вона прогнала тітку Ролле, Бертину мамку, що з деякого часу унадилась до них на кухню з двома своїми годованцями і третім вихованцем, який жер, мов не в себе. Потім вона віднадила помалу й сімейство Оме, а далі і всяких інших гостей і навіть до церкви стала вчащати не так ревно, як перше. Аптекар повністю схвалював цю останню зміну і якось сказав їй по-дружньому:
— А я вже думав, що ви хочете приподобитись!
Абат Бурнізьєн заходив щодня, як і раніше, після уроку закону божого. Він волів залишатися на свіжому повітрі, в кущі вертоградній, як він любив називати альтанку. На ту пору приходив додому і Шарль. Вони сиділи деякий час разом і прохолоджувались сидром, п'ючи за повне одужання пані Боварі.