Емма подивилась на годинника. Шарль десь затримався. Вона вдала, що дуже турбується.
— Він такий добрий, — повторила вона кілька разів.
Клерк і сам добре ставився до пана Боварі. Але така ніжність з її боку прикро вразила його; проте він продовжував вихваляти лікаря, як це, зрештою, робили всі йонвільці і особливо аптекар.
— О, це славна людина, — сказала Емма.
— Безперечно, — підтвердив клерк.
І він став говорити про пані Оме. Вони обоє часто сміялися з її неохайного туалету.
— То що ж? — перебила його Емма. — Добра мати родини не повинна багато думати про вбрання.
Знову запала мовчанка.
Так само було і в наступні дні. Все в Еммі змінилось — і манери, і мова. Помітно було, що вона ретельніше взялася до господарства, стала частіше бувати в церкві і суворіше стежити за служницею.
Берту вона взяла від мамки. Коли бували гості, Фелісіте вносила дівчинку в кімнату, пані Боварі роздягала її і показувала всім її тільце. Вона заявляла, що страшенно любить дітей, що це її втіха, її радість, її пристрасть. Свої ласки вона супроводжувала патетичними тирадами, які нагадали б іншим людям, не йонвільським обивателям, сашетту з "Собору Паризької богоматері".[46]
Повертаючись додому, Шарль завжди знаходив біля каміна свої зігріті виступці. Підкладка в його жилетах тепер ніколи не теліпалась, до сорочок були пришиті всі ґудзики, а нічні ковпаки — любо глянути — були рівними купками розкладені в шафі. Гуляючи з ним по садку, Емма вже не морщилась, як раніше; що б він не пропонував, на все погоджувалась, хоч і не розуміла тих бажань, яким скорялась без усякого ремства. І коли Шарль вигрівався увечері коло каміна, склавши руки на животі, поставивши ноги на решітку, розчервонілий від ситного обіду і сяючий від щастя, коли його дівчинка рачкувала по килиму, а жінка, вигинаючись тонким станом, нахилялась через спинку крісла і цілувала його в чоло, — Леон дивився на щасливця і думав:
"Яке безумство! І як мені підійти до неї?"
Вона стала здаватись йому такою цнотливою і неприступною, що в ньому погасли останні проблиски надії.
Але таким відреченням він поставив кохану жінку на цілком виняткове місце. Образ її ніби очистився від гріховної, тілесної краси, якою йому не судилося втішатись. І вона ввійшла в його серце, підносячись у ньому все вище й вище і віддаляючись від землі світлосяйним видінням. Це було одне з тих чистих почувань, що не заважають ніяким щоденним заняттям. Вони дорогі людям своєю незвичайністю, і журба від їхньої втрати більша від тієї радості, яку вони спроможні будь-коли дати.
Емма змарніла, щоки її зблідли, лице видовжилось. Чорне волосся, великі очі, рівний ніс, плавна хода, постійна тепер мовчазність, — такою вона проходила своє існування, здавалось, ледве торкаючись до нього і несучи на чолі печать якогось великого призначення. Вона була така печальна, така спокійна, така лагідна і водночас така стримана, що від неї віяло неземними чарами; так у храмі здригаєшся від аромату квіток, змішаного з холодом мармуру. Інші теж мимоволі підкорялись її чарам. Аптекар казав:
— Це жінка надзвичайних здібностей; її хоч зараз у супрефектуру!
Хазяйки захоплювались її ощадністю, пацієнти — її ґречністю, бідні — її щедрістю.
А в ній тим часом кипіла жага й лють, пристрасть і ненависть. За тією сукнею в прямих складках ховалось збентежене, збурене серце, а ті цнотливі уста не зраджували внутрішньої муки. Вона була закохана в Леона й прагнула самоти, щоб досхочу розкошувати його образом. Зустрічі з ним порушували зачарування мрій. Зачувши його кроки, Емма трепетала, але в його присутності хвилювання вщухало, і лишалось тільки безмірне здивування, що переростало в сум.
Леон не знав, що коли він виходив від неї в безнадії, вона вставала з місця слідом за ним, щоб подивитись на нього в вікно, її тривожив кожен його крок; вона стежила за виразом його обличчя; вона вигадала якусь історію, щоб знайти привід побувати в його кімнаті. Вона заздрила щастю аптекарші, яка спала з ним під однією покрівлею; її думки без угаву вилися довколо цього будинку, ніби голуби з "Золотого лева", які літали туди купати в ринвах свої рожеві лапки і білі крильця. Але чим більше упевнялась Емма в своєму коханні, тим дужче силкувалася вона притлумити його, заглушити, сховати від людського ока. Їй так хотілось, щоб Леон догадався про все! І вона уявляла собі різні випадковості й катастрофи, які могли б їй допомогти. Стримували її, звичайно, лінощі або страх, а також сором. Вона думала, що відштовхнула його від себе надто рішуче, що тепер уже пізно, що все пропало. Але разом з тим вона раділа й пишалася, що може сказати собі: "Я чесна". Вона любила дивитись на себе в дзеркало, прибираючи пози самозречення, і це втішало її потроху за ту жертву, яку вона, як їй здавалось, принесла.
Але спрага плоті, жадоба грошей і меланхолія пристрасті — все злилось у одне суцільне страждання, і, замість шукати забуття, Емма чимраз більше зверталась до нього думками, чимраз дужче роз'ятрювала свої жалі. Усе її дратувало: і погано зготована страва, і нещільно зачинені дверi; вона зітхала, що не має оксамиту і не знає щастя, що її райдужні мрії блякнуть і в'януть у цьому тісному домі.
Її доводило до розпачу те, що Шарль і гадки не мав про її муки. Його впевненість, що він дає їй щастя, здавалась їй безглуздям і образою, його безтурботність — невдячністю. Заради кого була вона доброчесною? Хіба ж не він стояв на заваді її щастю, хіба не він був причиною всіх її страждань — ніби гострим жалом пряжки на заплутаному ремінні, що зав'язувало їй світ?
І Емма перенесла на нього весь безмір ненависті, що поставала з її нещасть; усяка спроба послабити це почуття тільки збільшувала його, бо ці марні зусилля ставали зайвою причиною відчаю і ще більше поглиблювали розрив. Емма нарешті збунтувалась проти власної покори. Убогість домашнього побуту штовхала її на мрії про розкішне життя, подружня ніжність — до перелюбних бажань, їй хотілось, щоб Шарль побив її — тоді б вона мала право на ненависть, на помсту. Часом вона сама дивувалась жорстоким вигадкам, що спадали їй на думку; а тим часом їй треба було по-давньому усміхатися, вислухувати, як її називають щасливою, і вдавати перед усіма, що вона справді щаслива.