— Добрий вечір, Едвардо!— кажу я ще раз, виснажений щастям.
— Як ти мене кохаєш!— шепоче вона.
— Який я тобі вдячний!— відповідаю я їй.— Ти моя, і моє серце цілий день лежить нишком у мене й думає про тебе. Ти найпрекрасніша на цім світі дівчина; і я тебе цілував. Часто я спалахую радістю, згадуючи, що я тебе цілував.
— Чого це ти сьогодні мене так любиш?— питає вона.
А в мене на те безліч причин: варто було мені лише подумати про неї — і все. Отой погляд з-під високих дугастих брів і ота смаглява, знадлива шкіра!
— Хіба я можу тебе не любити!— кажу я.— Никаю лісом і дякую кожному дереву за те, що ти жива й здорова. На одному балу якась молоденька дівчина цілий вечір просиділа на місці й ніхто не повів її до танцю. Я не знав, хто вона така, але її обличчя так мене вразило, що я вклонився їй: "Прошу?" — "Ні," — хитнула вона головою.— "Панна не танцює?" — спитав я.— "Розумієте,— відповіла вона,— мій батько був дуже вродливий, а мати — неперевершена красуня, о, як він її добивався! А я від народження кульгава".
Едварда глянула на мене.
— Сядьмо,— мовила вона.
Ми сіли у верес.
— А знаєш, що каже про тебе моя товаришка?— спитала вона.— Вона каже, що в тебе звірячий погляд, і коли ти дивишся на неї, то доводиш її до нестями. Вона каже, що їй тоді здається, ніби ти до неї доторкаєшся.
Якась особлива радість зануртувала в мені, як я те почув: не за себе я зрадів, а за Едварду. Я подумав: мене цікавить лише одна-єдина і її слова про мій погляд. Я спитав:
— І що це за товаришка?
— Не скажу,— відповіла вона,— але з тих, хто був з нами на острові, де в’ялять рибу.
— Он як,— зронив я.
І ми перевели мову на інше.
— Цими днями батько поїде в Росію,— сказала вона,— і тоді я влаштую свято. Ти був на Кургольменні? Візьмемо з собою два кошики вина, й цього разу з нами будуть пані зі священикової садиби. Батько вже дав мені вино. Ти більше не дивитимешся на мою товаришку, правда ж? Що? Дивитимешся? Тоді я її не запрошу.
Вона замовкла, рвучко кинулася мені на шию і, важко дихаючи, впилася своїми очима в моє лице. Погляд її аж почорнів.
Я шпарко підхопився на ноги й спантеличено мовив:
— Виходить, твій батько їде в Росію?
— Чого ти так швидко схопився?— спитала вона.
— Бо вже дуже пізно, Едвардо,— сказав я.— Он стуляють свої пелюстки білі квіти, сходить сонце, займається день.
Я провів її через ліс, став і довго-довго дивився їй услід: вона озирнулась аж здалеку й стишеним голосом гукнула: "Добраніч!" А тоді зникла. Тієї ж миті відчинились двері ковалевого дому, надвір вийшов якийсь чоловік у білій сорочці з маніжкою, роззирнувся навколо, насунув капелюха низько на лоб та й подався в бік Сірілунна.
У моїх вухах ще відлунювало Едвардине "добраніч".
ХIV
Радість п’янить. Я стріляю зі своєї рушниці, а незрадлива луна передає звук пострілу з однієї гори до другої, пропливає понад морем і тріщить у вухах невсипучого стерничого. З чого мені радіти? З якоїсь набіглої думки, якогось спогаду, шуму в лісі? Радіти якійсь людині. Я думаю про неї, заплющую очі, завмираю, стоячи на дорозі, й думаю про неї, я лічу хвилини.
Мені хочеться пити і я п’ю з потоку; тоді відмірюю сто кроків уперед і сто кроків назад. "Вона забарилась," — думаю я.
Може, щось сталося? Минув місяць, а місяць — хіба то багато? Нічого не сталось! Бог знає, що цей місяць збіг, як один день. Але ночі здебільшого тягнулись до безкраю, і я придумав намочувати у потоці свого кашкета, а тоді знов його сушити,— це щоб чекання не видавалось мені таким довгим.
Ночами я лічив годину за годиною. Інколи надходила ніч, а Едварда не з’являлась. Якось її не було дві ночі вряд. Дві ночі! Нічого не сталось, але мені тоді здалося, що моє щастя, мабуть, досягло своєї вершини.
А хіба не так?
— Чуєш, Едвардо, як неспокійно цієї ночі в лісі? Щось безперестанку шурхотить на узгірках і тремтить лапате листя. Може, природа бунтує? Але я не це хотів би сказати. Я чую, як високо в горах виспівує пташка, всього-навсього якась синичка: протягом двох ночей вона сиділа на тому самому місці й підманювала другу. Чуєш, цінькає, мов заведена?
— Так, чую. Навіщо ти мене про це питаєш?
— Просто так. Вона сиділа там дві ночі. Тільки це я й хотів сказати… Дякую, дякую тобі за те, що прийшла сьогодні кохана! Я сидів і чекав тебе сьогодні або завтра ввечері, ти прийшла і принесла мені радість.
— І я чекала. Я думаю про тебе, я зібрала й сховала скалки того келиха, що ти колись перевернув, пам’ятаєш? Батько поїхав цієї ночі, тож я і не прийшла, бо стільки всього збирала в дорогу, ще й постійно щось йому нагадувала. Я знала, що ти чекав мене в лісі й плакала, збираючи батька.
"Але ж відтоді минуло дві ночі,— подумав я,— що ж ти робила першої ночі? І чому тепер у твоїх очах не стільки радості, як раніше?"
Минула якась година. Синичка в горах замовкла, ліс наче вимер. Ні-ні, нічого не сталося; все, як і було; вона дала мені на прощання руку й глянула закоханим поглядом.
— Завтра?— спитав я.
— Ні, не завтра,— відповіла вона.
Я не розпитував.
— Завтра ж у нас буде свято,— засміялась вона.— Просто мені хотілося заскочити тебе зненацька, та глянула на твій нещасний вигляд і виклала, як є. Я збиралась запросити тебе письмово.
О, як мені відлягло від серця!
Вона пішла, кивнувши на прощання головою.
— Ще одне,— мовив я, не зрушивши з місця.— Чи давно ти зібрала й сховала скалки келиха?
— Чи давно?
— Так. Може, тиждень тому? Чи два?
— Ну, либонь, тиждень тому. Та чого ти про це питаєш? Ні, скажу тобі по правді: я це зробила вчора.
Вона це зробила вчора,— не давніше, як учора, вона думала про мене! Тоді все гаразд.
ХV
Ми посідали у два човни, що були спущені на воду. Співали й гомоніли. Кургольменн лежав за островами, тож пливти туди мали ми досить довго, перемовляючись між собою з човнів. Лікар так само, як і дами, вирядився в білу одіж; я ніколи ще не бачив його таким веселим: він і своїх слів докладав до наших балачок — не був більше за мовчазного слухача. У мене склалося враження, що він напідпитку, через те й веселий. Коли ми зійшли на берег, він, на якусь мить привернувши до себе увагу товариства, привітав нас усіх словами: "Ласкаво просимо!" Я подумав: "Ти ба, Едварда вибрала його розпорядником!"