Лікар дуже мило розважав дам. З Едвардою він вівся чемно і лагідно, часто, як не раз бувало раніше, з батьківською прискіпливістю та напучуванням. Розказуючи про якусь дату, вона між іншим сказала:
— Я народилась тридцять восьмого року.
А він поправив:
— Напевно, ви хочете сказати тисяча вісімсот тридцять восьмого?
А коли б вона відповіла: "Ні, тисяча дев’ятсот тридцять восьмого," — він би аніскілечки не збентежився, хіба знов би її поправив:
— Звичайно ж, це не так.
А коли я щось казав, лікар чемно й уважно вислуховував, не гордуючи мною.
До мене підійшла молода дівчина й привіталась. Я не впізнав її, не міг пригадати, хто вона, тож бовкнув щось не те, й вона пирснула сміхом. То була одна з пробстових дочок. Ми разом плавали на острів, де в’ялять рибу, і я запрошував її до себе в хатину. Ми з нею трішки побазікали.
Минає година чи дві. З нудьги я п’ю вино, яким мене частують, скрізь соваю свого носа й з усіма теревеню. Я знов кілька разів пошиваюсь у дурні, земля піді мною мовби захиталась, і тепер я не знаю, як відповідати на приязнь: то верзу щось несусвітне, то навіть німію, і це мене прикро вражає. Онде біля великого каменю, що править нам за стіл, сидить лікар і махає руками.
— Душа! А що таке душа?— питав він.
Священникова дочка назвала його вільнодумцем.
— Ну, а хіба не можна давати думкам волю? Он пекло уявляли собі схожим на якийсь підземний будинок, а диявола — урядовцем. Ні, монархом,— лікареві кортіло побалакати про запрестольний образ у парафіяльній церкві.— Постать Христа, кілька юдеїв та юдейок, перетворення води на вино — це добре. Але в Христа навкруг голови — німб. Що то за німб? Жовтий обід, що тримається на трьох волосинах.
Дві дами сплеснули в долоні й вжахнулися. Проте лікар на свій рятунок відбувся жартом:
— Правда, страшно слухати? Я це визнаю. Та коли проказати таке про себе разів кілька — сім чи вісім — і трішки подумати, то воно вже не дуже й лякатиме… Матиму за честь випити разом із дамами.
І він перед обома дамами впав навколішки в траву, зняв капелюха та не поклав його додолу, а лівою рукою підняв високо над собою і, відкинувши голову назад, спорожнив келих. Мене самого запалила його тверда впевненість, і я з ним залюбки випив би, якби він уже не вихилив свого келиха.
Едварда не зводила з нього очей. Я підступив до неї ближче й спитав:
— А сьогодні ми побавимося в молодого й молоду?
Вона ледь помітно здригнулась і підвелася.
— Не забувай, що зараз ми з тобою не на ти,— прошепотіла вона.
А я і не сказав ти. Я знов відійшов.
Минає ще година. День тягнувся цілу вічність; я давно вже поплив би додому сам, коли б мав третього човна. Езоп був прив’язаний у хатині, може, він думав про мене. Едварда, напевно, своїми гадками витала десь далеко від мене.
— Яке то щастя поїхати кудись далеко, в інші краї,— казала вона, щоки її пашіли, й вона навіть неправильно висловилась: — Ніхто в світі не буде більш щасливіший за мене того дня…
— Більш щасливіший,— уриває її лікар.
— Що?— питає вона.
— Більш щасливіший.
— Не розумію.
— Ви сказали "більш щасливіший, і все.
— Невже я таке сказала? Вибачте. Ніхто в світі не буде щасливіший за мене того дня, як я зійду на борт корабля. Іноді мене пориває в дорогу, і сама не знаю куди.
Її поривало світ за очі, про мене вона не пам’ятала. Я по її обличчю бачив, що вона про мене забула. Ет, про що говорити, я ж сам це бачив по її обличчю. І хвилини тягнулися нестерпно довго. Я багатьох перепитав, чи не пора пливти додому.
— Вже пізно,— сказав я,— а Езоп прив’язаний у хатині.
Але нікому не хотілося додому.
Я втретє підійшов до пробстової дочки. "Це вона казала, що в мене звіриний погляд," — подумав я. Ми вдвох випили. Її очі блукали, ні на чім не зупиняючись, і вона то зиркала на мене, то одвертала погляд.
— А скажіть мені, панно, чи вам не здається, що тутешні люди схожі на своє коротке літо?— спитав я.— Вони мінливі й чарівні, як воно.
Я говорив голосно, надто голосно, й робив це навмисне. Не стишуючи голосу, я знов попросив панну навідатися до мене й подивитись мою хатину.
— Бог вам за це віддячить,— наполягав я, а подумки прикинув, чи знайду для неї якийсь подарунок, коли вона прийде. Навряд чи я щось мав, крім своєї порохівниці.
І панна пообіцяла прийти.
Едварда сиділа, відвернувшись, і давала мені наговоритись досхочу. Одначе вона слухала обома вухами й коли-не-коли вставляла якесь слово. Лікар ворожив юним дамам по руці й молотив язиком; у нього самого були тендітні маленькі руки, а на одному пальці поблискував перстень. Я відчув себе зайвим і довгенько сидів собі оддалік на камені.. Вже геть смеркло. "Сиджу я зараз сам, як палець, отут, на камені,— думав я,— і єдиній людині, яка могла б мене звідси забрати, до мене байдужки. Ну й нехай!"
Мене заполонило гнітюче відчуття самотності. Розмова за моєю спиною відлунювала в моїх вухах, я почув Едвардин сміх. Під той сміх я схопився на ноги й підійшов до гурту. Я був збуджений до краю.
— Хвилиночку,— мовив я,— поки я там сидів, мені спало на думку, що, може, вам хотілося б побачити мою колекцію мух,— і я вийняв коробочку. Пробачте, що я не згадав про це раніше. Коли ваша ласка, то перегляньте її, я буду радий. Дивіться на все, там є червоні й жовті мухи.— Я говорив, тримаючи в руках кашкет. А коли помітив, що сам його зняв і що це було по-дурному, відразу ж надів його на голову.
На кілька хвилин запала глибока тиша й ніхто не потягнувся до коробочки. Зрештою лікар простягнув руку й чемно сказав:
— О, дякую, дозвольте нам оглянути ці штуковини. Для мене завжди було загадкою, як робляться такі мухи.
— Я сам їх роблю,— відповів я з почуттям вдячності до лікаря та й заходився пояснювати, як я їх робив.— Дуже просто, накупив пір’їн та гачків, вийшло не надто гарно, та це ж тільки для себе. Можна купляти й готових мух, вони мов лялечки.
Едварда кинула на мене й на коробочки байдужий погляд і далі базікали зі своїми приятельками.
— Тут і матеріал для них,— сказав лікар.— Гляньте, які красиві пір’їни.
Едварда приглянулась.
— Зелені красиві,— мовила вона,— дайте подивитись, лікарю.
— Візьміть їх собі,— вигукнув я.— О, візьміть! Я прошу: візьміть їх саме сьогодні,— ці дві зелені пір’їни! Зробіть мені таку втіху, нехай вони будуть вам на спомин.