Іноді вечорами мені трохи щеміло серце. Це тому, що я думав про Попола. Тепер, коли мій батько далеко звідси, мені дуже хотілося познайомитись із Пополом. Певен, тепер я ставився б до нього краще, бо мені більше не кололи ним очі як антитезою моєї нікчемності. Засинаючи, я часто думав про те, що десь у світі живе мій брат, вродливий і досконалий, якого я не знаю, але, можливо, колись зустріну.
Якось рано-вранці у двері постукала поліція. Вони кричали, як у фільмах:
— Відчиніть! Поліція!
Я подумав: ну от, усе скінчилося, я надто довго брехав, зараз вони мене заарештують.
Я вдягнув халат і відімкнув усі замки. На вигляд вони були не такими вже й страшними, як я уявляв, і навіть чемно запитали, чи можна зайти. Правду кажучи, я також волів спершу одягтися перед тим, як поїхати у в'язницю.
У вітальні інспектор поліції взяв мене за руку і лагідно сказав:
— Хлопче, у нас для вас погана новина. Ваш батько помер.
Одразу й не скажеш, що мене більше вразило: смерть батька чи звернення поліцейського на "Ви". У будь-якому разі, я так і сів у крісло.
— Він кинувся під поїзд поблизу Марселя.
Отакої, дивина та й годі, їхати аж у Марсель, щоб це зробити! Поїзди є скрізь. У Парижі їх стільки ж, якщо не більше. Очевидно, я так ніколи й не зрозумію свого батька.
— Все вказує на те, що ваш батько був у розпачі й сам укоротив собі віку.
Батько, що кінчає життя самогубством… Цей факт явно не допоможе мені краще себе почувати. Врешті-решт, можливо, вже краще мати батька, який тебе покинув. Принаймні я міг би вважати, що його гризе сумління.
Здавалося, поліцейські розуміли моє мовчання. Вони оглянули порожню бібліотеку, похмуру квартиру, кажучи собі подумки, що за кілька хвилин вони звідси підуть.
— Кому ми повинні повідомити цю новину, хлопче?
Тут я, нарешті, відреагував адекватно. Я встав і пішов за клаптиком паперу з чотирма іменами, що їх залишив батько. Інспектор поклав список у кишеню.
— Ми доручимо всі ці клопоти службі соціальної допомоги.
Потім він наблизився до мене з поглядом побитого собаки, і тут я відчув, що в нього буде якесь ненормальне прохання:
— Зараз я маю звернутись до вас з одним делікатним проханням: ви повинні упізнати тіло.
Це прохання спрацювало, як сигнал тривоги. Я почав ревіти так, ніби натиснули якусь кнопку. Поліцейські товклися довкола мене, шукаючи вимикач. Проте, не з їхнім щастям, цим вимикачем був я сам, а я ніяк не міг зупинитись.
Пан Ібрагім таки був чудовим. Почувши мої крики, він одразу ж піднявся, миттєво оцінив ситуацію і сказав, що він сам поїде до Марселя, щоб упізнати тіло. Спочатку поліцейські поставилися до нього недовірливо (завагалися?), бо він справді дуже скидався на араба, але я знову почав верещати, тож вони пристали на пропозицію пана Ібрагіма.
Після похорону я запитав у пана Ібрагіма:
— Відколи, пане Ібрагіме, ви все зрозуміли про мого батька?
— Ще в Кабурі. Знаєш, Момо, ти не повинен гніватися на батька.
— Справді? І чому ж? Батько, який занапащає моє життя, кидає мене і заподіює собі смерть, — це справді диявольський капітал довіри до життя. І на додачу я ще не повинен на нього гніватись?
— У твого батька не було нікого, хто послужив би йому прикладом. Він дуже рано втратив батьків, бо їх забрали нацисти і вони загинули в концтаборах. Твій батько так і не прийшов до тями від того, що йому пощастило цього уникнути. Можливо, він почував себе винним за те, що залишився живим. Він не просто так кинувся під поїзд.
— Тоді чому?
— Його батьків відправили на смерть поїздом. Можливо, все своє життя він шукав свій поїзд… Якщо в нього не було бажання жити, то не через тебе, Момо, а через те, щó з ним трапилось або не трапилося до твоєї появи на світ.
Потім він ткнув мені в кишеню кілька купюр.
— Тримай, сходи на Райську вулицю. Дівчата питають, як там твоя книжка про них…
Я вирішив змінити все у своїй квартирі на Голубій вулиці. Пан Ібрагім дав мені фарби і щітки. А також порадив, як довести до сказу службу соціальної допомоги й потягнути час.
Якось по обіді, коли я повідчиняв усі вікна, щоб вивітрити запах акрилової фарби, у квартиру зайшла якась жінка. Не знаю чому, але з її ніяковості, вагання, боязні пройти між приставними драбинами й оминути плями на підлозі, я одразу зрозумів, хто це.
Я удав, що цілковито поглинутий своєю справою.
Нарешті вона зважилася злегка покашляти.
А я розіграв здивування:
— Ви когось шукаєте?
— Мені потрібен Мойсей, — сказала моя мама.
Було кумедно спостерігати, як важко їй давалося моє ім'я, ніби воно не проходило їй крізь горло.
Я отримав найвищу насолоду, знущаючись із неї.
— А ви хто?
— Його матір.
Бідна жінка, мені її аж шкода. Вона в такому стані! Їй, напевно, довелося докласти неймовірних зусиль, щоб сюди прийти. Вона пильно дивиться на мене, намагаючись розпізнати риси мого обличчя. Їй страшно, дуже страшно.
— А ти хто?
— Я?
У мене бажання посміятися з неї. Навіщо доводити себе до такого стану, особливо тринадцять років потому?
— Мене звуть Момо.
У неї ошелешений вигляд.
Я додаю, сміючись:
— Це зменшувальне від Мухамед.
Вона стає блідішою за фарбу на моєму плінтусі.
— Он як? То ти не Мойсей?
— Аж ніяк, не треба плутати, пані. Мене звуть Мухамед.
Вона ковтає слину. Десь у глибині душі вона задоволена.
— А тут часом не проживає хлопчик на ім'я Мойсей?
Мені хочеться відповісти: "Не знаю, вам видніше, ви ж його матір, вам слід знати". Але в останню мить стримуюся, бо бідна жінка ледве тримається на ногах. Натомість я пропоную їй кращу, зручнішу побрехеньку.
— Мойсей поїхав, пані. Йому набридло тут стирчати. У нього були не найкращі спогади.
— Справді?
Ти диви, схоже, вона мені не вірить. Здається, я не зовсім її переконав. Вона, очевидно, не така вже й тупа.
— І коли він повернеться?
— Не знаю. Від'їжджаючи, він сказав, що хоче знайти свого брата.
— Брата?
— Так, у Мойсея є брат!
— Справді?
Вона збентежена.
— Так. Його брата звуть Попол.
— Попол?
— Так, пані, Попол — його старший брат!
Я вже починаю думати, чи не вважає вона мене придурком. Чи вона справді вірить, що мене звуть Мухамед?
— Але до Мойсея в мене не було дітей. Я ніколи не народжувала хлопчика на ім'я Попол.