— Мабуть. Принаймні я нічого не пригадую. А ви, пане Ібрагіме, пам'ятаєте, як були рослиною?
— А що, по твоєму, я роблю, коли годинами непорушно сиджу на табуретці у крамничці?
Потім настав той знаменний день, коли пан Ібрагім повідомив мені, що ми прибуваємо до моря, де він народився, і зустрінемося з його другом Абдулою. Він був збуджений, наче юнак, і, щоб зорієнтуватися, хотів спершу піти туди сам, тож попросив мене почекати під оливковим деревом.
То була пора сієсти. Я заснув, притулившись до стовбура.
Коли я прокинувся, день уже добіг кінця. Я чекав на пана Ібрагіма до півночі.
До ближнього села я пішов пішки. Коли опинився на площі, до мене заспішили люди. Я не розумів їхньої мови, але вони говорили дуже емоційно і, здавалося, добре мене знали. Вони завели мене у великий дім. Спочатку я перетнув довгу залу, в якій було багато жінок, що сиділи навпочіпки і стогнали. Потім мене підвели до пана Ібрагіма.
Він лежав закривавлений, весь у ранах і синцях. Машина влипла у стіну.
Виглядав він дуже слабким.
Я кинувся до нього. Пан Ібрагім розплющив очі й посміхнувся.
— Момо, ось і скінчилася наша подорож.
— Ні, ми ще не приїхали до моря вашого народження.
— Я вже близький. Усі гілки ріки впадають у те саме море. Єдине море.
І тут усе трапилося не з моєї волі, я заплакав.
— Ти мені не подобаєшся, Момо.
— Я боюся за вас, пане Ібрагіме.
— А мені не страшно, Момо. Я знаю, щó є в моєму Корані.
То була фраза, якої йому не варто було казати, бо вона навіяла мені надто гарні спогади, і я заридав іще дужче.
— Момо, ти плачеш за собою, а не за мною. Я прожив гарне життя. І дожив до старості. У мене була дружина, яка вже давно померла, але я її досі люблю. У мене був друг Абдула, якому ти передаси від мене вітання. Моя маленька крамничка давала прибуток. Голуба вулиця — гарна вулиця, навіть якщо вона й не голуба. І потім у мене був ти.
Щоб йому було приємно, я проковтнув сльози і зробив зусилля: опля — посмішка!
Він був задоволений. Ніби його біль трохи вщух.
Опля — посмішка!
Він повільно заплющив очі.
— Пане Ібрагіме!
— Тс-с-с… Не переживай. Я не вмираю, Момо, я приєднуюсь до нескінченності.
Ось так.
Я залишився там на деякий час. З його другом Абдулою ми багато говорили про мого тата. Ми також багато крутилися довкола себе.
Пан Абдула був схожим на пана Ібрагіма, тільки на пана Ібрагіма пергаментного, багатого на рідкісні слова, вірші, знані напам'ять, пана Ібрагіма, який міг присвятити більше часу читанню, а не стуканню дверцятами каси. Години, що ми проводили, танцюючи в теке, він називав танцем алхіміка, танцем, що перетворює мідь на золото. Він часто цитував Румі.
Він казав:
Золоту не потрібен філософський камінь, але міді — так.
Змінись на краще.
Те, що є живим, умертви його: це твоє тіло.
Те, що є мертвим, оживи його: це твоє серце.
Те, що присутнє, сховай його: це тутешній світ.
Те, що відсутнє, наблизь його: це світ майбутнього життя.
Те, що існує, знищ його: це пристрасть.
Те, що не існує, породи´ його: це намір.
Отож іще й сьогодні, коли не все складається якнайкраще, — я кружляю.
Я здіймаю руку догори і кружляю. Я опускаю руку додолу і кружляю. Небо кружляє наді мною. Земля кружляє піді мною. Я вже більше не я, я — один із тих атомів, що кружляють навколо порожнечі, яка є всім.
Як казав пан Ібрагім:
— Твій розум міститься і в щиколотці, а твоїй щиколотці властивий спосіб мислити дуже глибоко.
Я повернувся автостопом. Я "поклався на Бога", як казав пан Ібрагім, коли йшлося про бездомних: жебракував і ночував просто неба, і це також було гарним дарунком. Я не хотів тратити гроші, що їх пан Абдула, цілуючи мене на прощання, сунув мені в кишеню.
Повернувшись до Парижа, я виявив, що пан Ібрагім усе передбачив. Він зробив мене вільним, тож я став самостійним. Я отримав у спадок його гроші, бакалійну крамничку і Коран.
Нотаріус простягнув мені сірий конверт, і я дуже акуратно дістав стару книжку. Нарешті я зможу дізнатися, що там є у його Корані.
У його Корані були дві сухі квітки та лист від друга Абдули.
Тепер мене звуть Момо, на нашій вулиці всі мене знають. Врешті-решт, я не займаюсь імпортом-експортом і сказав це панові Ібрагіму лише для того, щоб трохи його вразити.
Мама іноді мене провідує. Вона зве мене Мухамедом, щоб я не злився, і цікавиться, як справи в Мойсея. І я розповідаю.
Останнього разу я повідомив їй, що Мойсей знайшов свого брата Попола і вони вдвох вирушили у подорож і, гадаю, повернуться не скоро. Можливо, більше не варто про них говорити. Вона добре подумала — вона завжди зі мною насторожі — і лагідно прошепотіла:
— Зрештою, можливо, це не так і погано. Існують дитинства, які потрібно полишати, дитинства, від яких слід вилікуватись.
Я відповів, що філософія не входить до мого асортименту, моя справа — бакалія.
— Мухамеде, я хотіла б, щоб ти якось прийшов до мене на вечерю. Мій чоловік також хотів би з тобою познайомитися.
— Що він робить?
— Він викладач англійської.
— А ви?
— Викладач іспанської.
— І якою ж мовою ми розмовлятимемо під час вечері? Ні, жартую, я згоден.
Вона вся розчервонілася від задоволення, що я погодився, це було приємно бачити: можна було подумати, що я підвів їй водогін.
— Це правда? Ти прийдеш?
— Авжеж.
Безперечно, було трохи дивно бачити, як два викладачі системи народної освіти приймають бакалійника Мухамеда, але, зрештою, чому б і ні? Я ж не расист.
Ось так, тепер… це ввійшло у звичку. Щопонеділка я приходжу до них із дружиною та дітьми. Оскільки мої діти дуже лагідні, вони називають її, викладача іспанської, бабусею, що її страшенно тішить, це треба бачити! Іноді вона так радіє, що тихенько запитує, чи мене це не бентежить. Я відповідаю, що ні, у мене добре почуття гумору.
Отже, тепер мене звуть Момо, який тримає бакалію на Голубій вулиці, на Голубій вулиці, яка насправді не є голубою.
Для всіх я — Араб нашого кутка. "Араб" — означає відчинену ввечері та в неділю бакалію.
Примітки
1
Туреччина. (Прим. перекладача).
2
Гараж — місце, де, окрім ремонтних робіт, продають автомашини, як потримані, так і нові, замовлені за каталогом. (Прим. перекладача).